Кмітлива невістка

У багатого князя Ахмата був єдиний син, на ім’я Салбі. Коли Салбі виріс, а князь постарішав, він одружив свого сина. Весілля було пишне й бучне. Минув тиждень по тому, і князь надумався випробувати свого сина й невістку: після його смерті всіма маєтностями керуватиме син, а дружина має бути йому розумною порадницею.

Покликав якось князь сина й сказав йому:

— Сину мій, завтра вранці ми поїдемо в далеку дорогу. Подбай, щоб усе було готове до від’їзду.

— Добре, тату,— відповів син.

Син почав збиратися в дорогу, а дружині наказав приготувати все, що треба для цього. Цілу ніч молодиця не спала та лаштувала все необхідне чоловікові й свекрові.

На світанку Салбі осідлав коней, склав усі подорожні припаси в хурджин — подорожню сумку. Оглянув прискіпливо князь коней і лишився задоволений. Салбі подержав стремено, поки батько вмостився в сідлі. Тут князь подивився навколо й звелів синові кинути хурджин з харчами вдома.

— Обійдемось і без харчів,— сказав він здивованому синові.

Князь із сином вирушили в далеку дорогу. Довго вони їхали, перепливли бурхливу гірську річку й піднялись по крутій стежці на високу гору.

Салбі все сподівався, що батько заїде до кого-небудь попоїсти, але Ахмат їхав не зупиняючись далі. Нарешті, коли мандрівники вступили в піхтовий ліс, батько сказав синові:

— Сину мій! Ми вже довго їдемо, а кінця нашій дорозі й не видно. Я зголоднів і стомився. Скороти нашу дорогу, нагодуй мене й приведи туди, де я зміг би довідатися про те, чого я не знаю.

Що мав робити Салбі, почувши батькові слова? Він тільки здивувався:

— Чим же я зможу нагодувати вас, тату? Адже ви самі звеліли кинути вдома хурджин з припасами. І як я зможу скоротити нам шлях, коли я не знаю дороги? А як я приведу вас туди, де ви дізнались би про те, чого й самі не відаєте?

Батько не дав синові договорити й закричав:

— Горе мені! Краще б у мене сина зовсім не було, ніж отакий нерозумний та недотепний.

Ахмат оперезав сина гарапником і швиденько поїхав додому. За ним подався й Салбі.

Вдома Салбі розсідлав коней і пішов у свій будинок. Побачила дружина, що чоловік засмучений, співчутливо запитала:

— Що сталося, любий? Чому ти такий сумний?

— Навіщо й розповідати, рідна моя? Все одно ти нічим не допоможеш мені,— відповів їй Салбі.

— А все-таки я хотіла б, щоб ти поділився зі мною своїми прикрощами. Може, я й стану тобі в пригоді,— наполягала дружина.

І Салбі розповів їй про все, що з ним скоїлося.

— Чи не з’їхав часом твій батечко з глузду? Що йому треба від тебе? Вранці, коли ви від’їжджали, я принесла хурджин, але він не взяв його. Що ж тепер робити? Як можна скоротити дорогу, не знаючи її, і як привести туди, де він зміг би довідатися про те, чого не знає?

Тим часом старий князь, притуливши вухо до щілини, чув усю розмову сина з невісткою. Нічого він не сказав на те, а на другий ранок покликав сусідів, одділив при них невістці частину свого майна й вирядив її назад до батьків.

Ще й тижня не минуло, а князь оженив свого сина вдруге. Через деякий час він знову сказав синові:

— Вранці ми поїдемо, приготуйся в дорогу.

Цілу ніч молода дружина Салбі без сну й відпочинку готувала все в дорогу. А на світанку Салбі привів батькові осідланих коней. Князь уважно оглянув їх і лишився задоволений, але хурджин знову звелів зоставити вдома.

Батько з сином поїхали тією самою дорогою і насамкінець дісталися до того місця, звідки колись повернулися додому. Ахмат знову звернувся до Салбі з тими самими словами:

— Сину мій! Я зголоднів і стомився. Нагодуй мене, скороти дорогу й приведи туди, де я міг би набратися розуму.

Що мав робити Салбі? Похнюпив голову й мовчав. Батько ще дужче розгнівався на нього.

— Ну й дурень ти! — закричав князь і знову оперіщив сина гарапником.

Тоді повернув свого коня й помчав додому. А за ним насилу чвалав його син, страждаючи від сорому та образи. Повернувся Салбі до своєї оселі зовсім похмурий.

Дружина відразу помітила, що з чоловіком щось прикре сталося, й лагідно спитала:

— Що з тобою, мій голубе? Що ятрить твою душу?

— Навіщо тобі, кохана, знати про це? — відповів Салбі.— Все одно ти нічим не допоможеш.

— А хто знає: можливо, й зумію допомогти,— сказала дружина.

І Салбі розповів їй про все, що скоїлося з ним у дорозі.

— Мабуть, твій батько стратив розум,— почала дружина Салбі.— Таж це він звелів залишити хурджин! Як же ти міг його нагодувати, скоротити шлях та ще й допомогти йому набратися розуму!

А старий князь стояв у цей час під дверима і чув, про що розмовляли син з невісткою. На другий ранок князь знову скликав усіх сусідів, виділив невістці її частку й вирядив до батьків.

Чимало сплинуло часу від тих пір. Ахмат усе думав про долю свого сина: «Я вже постарів. Моєму життю скоро кінець. Як же княжитиме мій син? Як управлятиме своїми підданими? Треба негайно одружити його. Якщо трапиться йому кмітлива дружина, то стане йому порадницею, а якщо ні — погано їм доведеться в житті».

Як надумав князь, так і вчинив. На другий день звелів синові привести осідланого коня й поїхав шукати кмітливу невістку.

Довго їхав князь, застала його в дорозі негода. Зголоднів Ахмат, стомився. Вже радий був заїхати до когонебудь відпочити. Зупинив князь коня, подивився навколо й уздрів удалині на горбочку гурт людей.

— Поїду до них! — вирішив Ахмат і пришпорив коня.

Дорогою він зустрів хлопчину, який гнав корів, і спитав, що там діється, чого так багато людей зібралося.

Хлопчик відповів, що там ховають сусіда, він недавно помер.

— Скажи, синку, він зовсім помер чи не зовсім? — запитав Ахмат.

Що мав хлопець відповісти на це запитання? Він зніяковів, але все-таки відказав:

— Так, він зовсім помер, тому його й ховають.

— Синку, я хочу де-небудь переночувати. Чи не скажеш мені, куди б я міг заїхати? — запитав Ахмат.

— Ходімо до нас, ми тут недалеко живемо,— сказав хлопчик.

Батько пастушка був селянин. Коли Ахмат під’їхав до оселі й спішився, хлопець звернувся до нього зі словами «Ласкаво просимо» й припнув його коня до конов’язі.

Господар привітав гостя, а пастушкова сестра взяла в Ахмата гарапника й допомогла скинути бурку. Гість зручно вмостився біля вогнища. Дівчина зварила смачну вечерю й нагодувала Ахмата.

Після вечері Ахмат і господар погомоніли трохи, потім дівчина постелила гостеві, і він ліг спочивати. З дороги довго не спалось, і князь почув розмову брата з сестрою. Дівчина запитала першою:

— Де ти зустрівся з цим чоловіком і хто він такий?

— Я зустрів його, коли повертався з поля,— відповів хлопець.— Він зупинив мене й запитав: «Синку, що там діється і чого так багато людей зібралося?» Ховали Джоумлата. Я сказав, що ховають сусіда. Він знову спитав мене: «Він зовсім помер чи не зовсім?» Я не знав, що відповісти, але сказав: «Так, він зовсім помер, тому його й ховають».

— Який же ти нерозумний! — голосно мовила сестра.— Гість запитав тебе так не тому, що не знав, чи покійник помер зовсім чи не зовсім. Він хотів дізнатися, чи залишились у нього рідні.

— А звідки ж я міг знати, що він хоче? — сказав хлопець.

Ахмат усе це чув і подумав про себе: «А дівчина кмітлива, розумна, може, посватати її за сина? Треба взавтра придивитися до неї пильніше».

На світанку дівчина допомогла гостеві вмитися, зварила й поставила на стіл поснідати. Попоївши, Ахмат покликав до себе хлопчика й сказав йому:

— Візьми оцю стеблину льону й передай своїй сестрі. Попроси її, щоб вона витіпала цей льон, напряла з нього пряжі й виткала полотно. Те полотно хай вибілить і пошиє з нього сорочку, а ти принесеш її мені. Тільки скажи їй, щоб цю роботу вона закінчила до вечора.

Хлопчик зареготав від подиву:

— Та хіба можна все це зробити за один день?

— Ти віднеси їй цей льон, а вона вже якось дасть йому раду,— відповів Ахмат.

Хлопчина поніс сестрі ту стеблину й переказав усе, що велів Ахмат. Дівчина взяла льон і відповіла:

— Гаразд, я все зроблю.

Тоді брат став благати сестру, щоб вона розповіла йому, як вона зможе виконати таку велику роботу за один день.

— Дивак ти, далебі! Не тямиш, у чому справа! Просто наш гість хоче дізнатися, розумна я чи дурна. Візьми оцю бамбукову палицю, віддай гостеві й скажи: «Зробіть до полудня з цієї бамбукової палиці верстат і пришліть моїй сестрі, щоб вона встигла виткати полотно й пошити вам до вечора сорочку».

Хлопець відніс Ахматові бамбукову палицю й переказав сестрині слова.

— Синку, знайди мені де-небудь яйце.

Хлопець пішов у курник. Узяв одне яйце й приніс гостеві. Тоді Ахмат знову загадав хлопцеві:

— Віднеси яйце своїй сестрі й попроси, щоб вона підклала його під квочку. Нехай квочка висидить курча, а твоя сестра вигодує його, заріже й засмажить, поки я змайструю верстат.

Хлопчик відніс сестрі яйце і переказав усе, що велів Ахмат.

— Гаразд,— відповіла сестра.— Скажи князеві, що я виведу курча, тільки чим же я годуватиму його? Віднеси йому оцю просину й скажи: нехай посіє її, збере врожай, обмолотить і пришле мені, бо курча здохне від голоду.

Побіг хлопець до Ахмата, переказав усе, що загадала сестра, й віддав просяне зернятко.

Ахмат цілком упевнився, що дівчина справді дуже розумна, й попросив господаря віддати свою доньку за його сина. Той погодився.

Через кілька днів Ахмат заслав сватів, і вони привезли дівчину. На пишному весіллі вино лилося рікою, вгиналися від страв столи. Гості їли, пили і веселилися до самого ранку. А потім джигіти показували свою майстерність верхової їзди.

Невістка князя — звали її Расідац — нагороджувала переможців подарунками.

Минув місяць. Ахмат покликав до себе сина й сказав йому:

— Завтра вдосвіта приведи осідланих коней — ми поїдемо в далеку дорогу.

Рано-вранці Салбі привів коней, і вони обидва рушили в дорогу. Їхали довго. Коли ж дісталися до того місця, звідки батько двічі проганяв сина, Ахмат зупинив коня й знову сказав синові те саме, що й раніше:

— Я зголоднів і стомився. Нагодуй мене, скороти нашу дорогу й поведи мене туди, де я міг би чомусь навчитися.

І цього разу Салбі не придумав, що йому робити.

— Чим же я вас нагодую, як скорочу шлях і куди поведу вас, щоб ви змогли чомусь навчитися? — журливо спитав син.

Батько знову обізвав Салбі дурнем і звелів повертатися додому.

Расідац відразу побачила, що чоловік її чимось дуже стурбований, і почала розпитувати його, що трапилося. Салбі все розповів. Расідац щиро засміялась і сказала:

— Бідолашний мій! І через таку дрібницю ти сумуєш! Як же ти сам не додумався?

— Та я не тямлю навіть, що мав на увазі батько. Тільки ти, мабуть, усе зрозуміла! — насмішкувато відповів Салбі.

— Ну, якби я цього не збагнула, то й на світі не треба було б жити! — сказала Расідац.

Тоді Салбі запитав її:

— Якщо ти справді така розумна, то поясни: чого хоче мій батько?

Ось що сказала чоловікові Расідац:

— Гаразд, слухай. Коли батько сказав, що він зголоднів, ти мав узяти в нього за поясом капшук з тютюном, набити люльку й подати йому. Батько закурив би й забув би про голод. Коли ж він звелів тобі скоротити шлях, ти б розповів йому щось цікаве, і він, слухаючи тебе, забув би про довгу дорогу. А коли батько попрохав тебе повести туди, де б він чогось навчився, ти повів би його куди-небудь у гості, і він почув би там щось нове. Ось чого хотів твій батько!

Ахмат, стоячи під дверима, уважно слухав, про що говорили син з невісткою. «Нарешті я маю славну невістку! — подумав князь.— Тепер, якщо доведеться вирушати в далеку дорогу, я можу не журитися за свою домівку».

Після цього князь пішов до себе й спокійно заснув.

І зажив тепер князь зі своєю родиною в любові та злагоді. Та якось напали на них чужинці, захопили в полон князя Ахмата, сплюндрували села, погнали з собою худобу.

Довго сидів Ахмат у темниці і став благати сторожу, щоб дозволили йому побачитися з їхнім князем — сердитим Джаткяром.

Привели Ахмата до Джаткяра.

— Ти бажав побачитися зі мною? Що тобі треба? — запитав Джаткяр.

— Я маю прохання до тебе,— промовив Ахмат.

— То кажи! — закричав Джаткяр.

— Ти хоробрий і могутній володар,— почав Ахмат.— Неосяжні простори твоєї землі, відважні твої воїни. Але послухай мене, старого. Яка тобі вигода від того, що я сидітиму в твоїй темниці? Дай мені волю, і ти здобудеш багатий викуп.

— Чим же ти, нещасний, відкупишся? Хіба ти маєш щось таке, чого я не маю? — запитав глузливо Джаткяр.

— Якщо ти звільниш мене,— провадив далі Ахмат,— я дам тобі п’ятсот баранів з прямими рогами і п’ятсот з покрученими, п’ятсот волів з прямими рогами і п’ятсот волів безрогих.

— Щось не віриться мені! — здивовано сказав Джаткяр.— Де ти візьмеш стільки худоби, коли я відпущу тебе на волю?

— Якщо ти не ймеш мені віри, то я залишусь у тебе, а ти пошли трьох відданих тобі людей до мене додому. Тільки дозволь мені з ними побачитись,— я розкажу їм, як дістатися до моїх країв.

— Добре,— погодився Джаткяр.

Ахмата знову посадили в темницю. А князь Джаткяр покликав до себе трьох вірних слуг і розповів їм усе, що казав йому полонений. Слуги відразу зібрались у дорогу по викуп і зайшли в темницю, щоб Ахмат пояснив, як доїхати до його володінь. Ахмат пильно оглянув Джаткярових посланців і розповів їм, як дістатись до його князівства.

— Коли ви приїдете до мого дому,— закінчив Ахмат,— то знайдіть під ганком сокиру, нагостріть її бруском, що там лежить, а тоді підрубайте середній стовп ганку. Після цього можете розповісти, хто і чого вас прислав туди.

— Гаразд,— сказали посланці і вирушили в дорогу.

Невдовзі вони були вже у володіннях князя Ахмата.

Підійшли посланці до будинку, знайшли заховану сокиру, нагострили її бруском і підрубали середній стовп ганку.

Расідац, невістка князя, бачила все це, але не заважала їм. Навпаки, вона запросила посланців до своєї оселі й приготувала для них попоїсти. Упоравшись, Расідац подала прибулим воду помити руки й почастувала.

Після цього посланці князя Джаткяра розповіли молодому господареві, чого вони приїхали. Салбі уважно вислухав їх, але не міг збагнути, як він зможе усе те зробити.

— Але батька треба визволяти будь-що,— сказав Салбі.— Завтра скличу людей і звелю зібрати худобу, яку вимагає Джаткяр.

Скликав Салбі своїх підданих і розказав їм, чого прибули посланці сердитого Джаткяра.

— Де нам знайти п’ятсот баранів з прямими рогами і п’ятсот з покрученими? Де знайти стільки волів з прямими рогами і волів безрогих? — здивувалися люди.

Цілий тиждень думали всі і ні до чого не додумалися. Зуміли зібрати тільки п’ятсот баранів з покрученими рогами і п’ятсот волів з прямими рогами.

Кмітлива Расідац почула, як люди сказали, що не можуть виконати наказу князя Ахмата.

Тоді вона вийшла на подвір’я і мовила:

— Я розтлумачу слова старого князя Ахмата. Але одведіть кудись посланців, бо мої слова не для них.

Коли посланців вивели з подвір’я, Расідац сказала:

— Князь Ахмат прохає вас розбити ворога й визволити його. Але для цього нам треба зібрати військо. Князь Ахмат згадав про волів і баранів лише для того, щоб про його задум не дізнались вороги: ні сам Джаткяр, ні його посланці. Щоб визволити нашого князя й перемогти ворогів, нам треба мати дружину з п’ятисот вояків із рушницями і п’ятисот вояків із шаблями. Ось що значать слова князя Ахмата про п’ятсот волів з прямими рогами і про п’ятсот баранів з покрученими рогами. А для того, щоб вести полонених і пригнати назад свою худобу, треба ще п’ятсот чоловіків з палицями та батогами і п’ятсот чоловіків неозброєних. Ось як слід розуміти слова князя Ахмата про п’ятсот баранів з прямими рогами і про п’ятсот волів безрогих. А ще князь Ахмат натякає, що один із посланців — підступна й небезпечна людина і його слід знищити. А супутників узяти в полон, щоб вони привели нас до володінь князя Джаткяра. Небезпечного посланця можна пізнати по тому, що саме він рубав стовп у ганку.

Люди уважно вислухали кмітливу Расідац, потім зібрали військо, яке очолив Салбі, і зненацька напали на сердитого Джаткяра. Визволили князя Ахмата, й усі з перемогою повернулися додому.

Джерело: Абхазькі народні казки. Київ, «Веселка», 1973 р.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up