Жаба і мурашки

Жила-була жаба. Вона жила біля маленького круглого озерця.

Ось одного разу вийшла вона з свого дому і плиг-скік по березі, плиг-плиг — у ліс пострибала, скік-скік — дорогу додому загубила.

Метнулася туди, сюди і втрапила на мурашину стежку.

Мурашки видерлися їй на спину, вчепилися в живіт.

— Ква-а,— заплакала жаба,— кво-о… Як вам не соромно кривдити того, хто заблудився, кусати голодного?

Мурашкам стало соромно. Сплигнули вони на землю, низько жабі вклонилися:

— Шановна тітонько! Просимо до нас у гості — їжі нашої скуштуйте, медку нашого пригубіть.

Прийшла жаба до мурашок, сіла на почесному місці. Їла й пила стільки, що не пам’ятає, хто постіль стелив, на чому спати лягла.

Прокинулася жаба, коли сонце вже високо піднялося. Мурашки давно вже на роботу подалися, тільки одна мурашинка забарилася — після сніданку чашки-ложки мила.

— Будь ласка, вилізь на модрину,— попросила жаба,— кругом подивися. Може, ти побачиш, у якій стороні мій дім, моє кругле озерце…

Мурашка вилізла на дерево, на всі боки подивилася і каже:

— Он там, на заході, блищить ваше озеро. Якщо хочете, проведу вас туди навпростець.

— Яка ти добра! — зраділа жаба.— Ходімо, ходімо скоріше. Дома я тебе добре почастую.

— Дякую,— відповіла мурашка.— Але ми, мурашки, ні працювати, ні відпочивати нарізно не вміємо.

— Гаразд, гаразд, хай усі йдуть до мене в гості. Тільки б додому завидна дістатися.

Мурашка спустилася з дерева й побігла до озера.

Жаба плиг-плиг, скік-скік за нею, а за жабою мурашки, мов струмок, потекли — всі-всі. З усього лісу зібралися до жаби в гості.

Ось прийшли вони до озера. Озирнулася жаба, а на березі чорно-чорнісінько. Стільки мурашок, що й трави не видно!

У жаби аж очі вирячились:

«Ой лишенько! Що ж його робити? Сама ж усіх покликала…»

— Ква-а, яка честь, як я рада! Почекайте мене тут на березі, а я загадаю, щоб вас добре почастували. Ква-а, кво-о.

І шубовсть у воду!

Мурашки день стоять чекають, два дні чекають, а жаби й не видно.

На сьомий день розсердилася мурашина матка.

— Ет,— каже,— жабиного частування чекати — з голоду помреш.

Підперезала вона туго паском порожнє черевце й пішла додому.

Довелося і всім мурашкам туго підперезати пояси й розбрестися по своїх мурашниках.

З того часу й ходять мурашки підперезані туго-претуго.

А очі у жаби так і залишилися вирячкуваті.

Джерело: Сто розумів. Алтайські народні казки.— К.: Веселка, 1982.— 26 с.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up