Не бійся рук докласти до якогось діла. Коли й пальцем не поворухнеш — щастя мимо пройде. Тільки й бачив його!..
В одному селі три брати жили — Халба, Адунга і Покчо.
Два брати мисливське ремесло любили, на полювання ходили. Капкани для звіра робити вміли. Стрілою білці на льоту в око попадали. А найменший брат за спинами старших відсиджувався. Брати на полювання — соболювати, Покчо — за ними. Брати курінь поставлять, вогонь розведуть, Господареві Тайги вклоняться, щоб удача була,— і в тайгу. А Покчо в курені сидить, кашу варить, зірки на небі рахує, думає: «От би мені стільки соболів!» — та свою долю від здобичі братів жде. А йому, сидячому, від усієї здобичі — десята частина. Тому найбіднішим серед братів був Покчо. Тільки і радості у нього, коли брати ведмедя заб’ють: на бенкеті наїсться досхочу. Тут Покчо був попереду!
Два брати рибу ловити любили, на річку ходили. Човпи робити уміли. Остями рибу били. Сіті плели. Одним ударом Калугу вбивали. Тризубими остями три риби брали. І Покчо тут: на березі сидить, у вогнище гілля підкидає, листя на деревах рахує, думає: «От би мені такий улов риби!» — та свого долю від улову братів жде. А його доля — десята частина. Від цього не розбагатієш… Тільки і радості у Покчо, коли брати Калугу добудуть: наїсться досхочу,— всі їдять, і він їсть. Тут за Покчо нікому не угнатись! Так і жили брати.
Заздрить Покчо Халбі з Адунгою. Чим більше часу минає, тим у них добра більше.
А у Покчо останнє хтозна-куди дівається.
Хоче Покчо розбагатіти. Ходить, на землю дивиться — чи не валяється де-небудь ведмежий зуб: кажуть, він багатство приносить. Ганчірку на землі побачить Покчо — тут же її за пазуху: а що як вона щасливою виявиться, багатство принесе! Модрини розглядає, де та щаслива модрина, на якій ялинові шишки ростуть.
Пішов якось Покчо з братами у тайгу.
Брати — на промисел, Покчо — в курінь.
Сидить, кашу варить. «От,— думає,— якби мені стільки соболів добути, скільки крупинок у каші, тоді б я добре пожив!»
Раптом згори суха гілка впала. Підняв голову Покчо, бачить — на сосні зозуля сидить. Сидить, чепуриться, хвостом зверху вниз поводить.
— Восени ягід багато буде,— думає вслух Покчо.— Стара прикмета.
Про прикмети згадав й аж підскочив: говорили старі люди, що коли зозулю вбити, з’їсти, потім заснути, а уві сні спітніти, багатство саме в руки піде.
Хоч який лінивий був Покчо, а тут заворушився. Щастя саме до рук пливе, як можна проґавити! Хап казанок з кашею — та в зозулю! Впала зозуля на землю. З’їв її Покчо разом з пір’ям і тельбухами. Потім ліг на бік, скрутився калачиком і заснув.
Незабаром жарко йому стало.
Дивиться Покчо — що за диво: із тайги один за одним соболі йдуть! Попереду великий, чорний як сажа: шерсть на ньому так блищить, що очам боляче. Обімлів Покчо-ледар. Здогадався, що із тайги сам Соболиний Господар прийшов. «От так зозуля!» — радіє Покчо.
Іде Соболиний Господар — і прямо на Покчо. Дійшов до нього, вгору скочив і пропав. А ті соболі, що за Господарем ішли, прямо в руки Покчо лізуть. Не розгубився Покчо, схопив велику ложку, давай соболів бити. Тільки одного по носі стукне, а вже другий напоготові стоїть. Навіть стомився Покчо. З правого боку цілу гору звірів накидав. Чує — запитує його зверху Соболиний Господар:
— Може, вистачить, Покчо?
— Давай, давай!—горлає Покчо.
Руку перемінив, ліворуч кладе.
Таку гору наклав, що із-за неї і лісу не стало видно.
— Може, вистачить, Покчо? — запитує його Соболиний Господар знову.
— Давай, давай! — кричить Покчо.
Обіруч за ложку міцніше схопився, б’є соболів. І спереду нього ціла гора виросла.
Знесилів Покчо. Питає його Соболиний Господар утретє:
— Може, таки вистачить, Пончо? Ти стільки соболів набив, не сходячи з місця, скільки сто мисливців за весь промисел не здобудуть.
Хотів було Покчо крикнути: «Давай, давай!» — та мало не задихнувся під купою соболів.
— Вистачить! — каже.
Брати з тайги повернулись. Дивляться — під соболями і куреня не видно, тільки унти Покчо знизу стирчать.
Витягли вони брата, на ноги поставили.
Сів Покчо. Люльку закурив, каже:
— Стомився, посиджу відпочину. А ви шкурки знімайте.
Стали брати шкурки знімати. Довго працювали, впріли навіть. Під ними сніг розтанув, земля відійшла, зелена трава виросла. Над ними пара стовпом стоїть, веселка в ній грає.
А Покчо підганяє братів, кричить на них.
Закінчили брати роботу…
Тут до Покчо одна за одною, невідомо звідки, собачі запряжки мчать. Собаки — один одного кращий: усі білі, лапи чорні, упряж лосяча, з мідними ґудзиками. Шкурки самі собою на нарти навантажились.
Поїхали брати в селище.
На перших нартах Покчо поважно сидить.
Під’їжджає Покчо з братами до селища, а на нього вже купці чекають.
Заходилися купці торгуватись, домовлятись, один з одним із-за соболів б’ються. Надто вже шкурки добротні! Дали купці Покчо два лантухи срібла, халатів — не перерахувати скільки, крупи, борошна, ласощів — повна комора.
Такий Покчо багатий став, що всі земляки йому вклонилися.
А щастя все валить і валить Покчо, як сніг на голову.
Послав Покчо братів сіті свої подивитись. Пішли брати, стали сіті тягти — сили не вистачає: такий улов багатий! Усе село на допомогу покликали. Насилу-силу витягли сіті. І в кожній з них риба, та не якийсь там дріб’язок, а калуга-риба! М’яса на рік усьому селу за один улов добули. Ось як!
Найшановнішим чоловіком у селі став Покчо.
Добрий хлопець був Покчо. Вирішив на радощах людей у гості запросити. Каші наварив великий-великий казан: уся крупа туди пішла і все борошно. Усіх людей скликав Покчо, каже:
— Їжте скільки хочете!
Прийшли люди, навколо казана посідали.
Кажуть старі:
— Треба спершу дітей нагодувати…
— Правильно,— згоджується Покчо,— нехай діти малі їдять.
Підійшов до каші хлопчик маленький з маленькою ложкою в руках.
Каже йому Покчо:
— Візьми велику ложку.
Відповідає йому малий:
— Нічого, мені багато не треба.
Зачерпнув хлопчик своєю ложкою кашу з казана — так одразу його й спорожнив.
— Смачно, та мало,— каже.
Витріщив Покчо очі: як так вийшло?
А люди ображаються:
— Що ти, Покчо? Обіцяв усіх людей нагодувати, а не міг досхочу хлопчика почастувати! Бачиш, облизується — з’їв би ще, та нема.
— Нічого,— відповідає Покчо,— я ще крупи куплю. Покличте сюди купця.
Побігли люди по купця.
Розв’язав Покчо лантух з грішми. А монети самі з лантуха вискакують та по тому шляху котяться, по якому купці приїжджали. Хоче утримати їх Покчо — де там! Неначе вода між пальцями, течуть гроші. Подивився Покчо, а обидва лантухи уже порожні лежать..
— Нічого,— каже Покчо,— людей як можна не пригостити! Халати продам, а людей нагодую!
Пішов він до комори. Висіли там різні халати. Ватяні, шовкові, з риб’ячої шкури, з шкури лося, з хутра оленя халати — шовками шиті, оленячим волосом шиті, золотими драконами ткані халати. З мідними, срібними та золотими ґудзичками халати. Потягнув Покчо халати з комори. Кричить, щоб швидше іншого купця кликали.
А люди питають його:
— А що ти, Покчо, продавати хочеш?
— Як «що»? — каже Покчо.
Дивиться, а в руках у нього березова кора, дятлом подзьобана. І повні комори березової кори.
Кричить Покчо:
— Нічого, я ж зозулю з’їв — тепер щасливий! Давайте Калугу їсти, на рік наловили!
— Е-е, схаменувся! — кажуть Покчо,— Нема твоєї Калуги!
— Та де ж вона? — запитує Покчо.
— Зозуля склювала.
— Як «зозуля склювала?»
— Та так: підлетіла до Калуги, на голову сіла, в око клюнула, так уся Калуга й щезла. Казав ти, що зозулю з’їв, а виходить — вона тебе з’їла…
Пішли люди.
Ліг Покчо з горя спати. Це він умів робити! Чує — кричать йому люди:
— Ей, не спи, Покчо: все життя проспиш!
Соромно Покчо стало. Жарко йому стало. Прокинувся він…
Дивиться — у мисливському курені він сидить, а вогнище розгорілося так, що вже й до нього підбирається, від жару навіть унти у Покчо покоробились.
Закурив Покчо. Подумав. Ще раз подумав. Дивиться — а біля самого куреня свіжий слід соболиний. Видно, соболь пройшов, коли Покчо сни бачив.
Схопився ледачий Покчо. Взяв лучок. Став на лижі. По сліду соболя побіг.
— Е-е,— каже,— краще один соболь, своїми руками пійманий, ніж усе зозулине багатство!
А це ж, мабуть, таки правда!
