Про що ця казка? Про купця, якого звали Мамед. Він жив у місті Мисарі, їздив по чужих країнах і торгував усіляким крамом.
Якось надумав він податися в далеку країну. Накупив різного добра, найняв слуг, попрощався з сім’єю та й вирушив із своїм караваном у дорогу.
Побував він у одному краю, побував у другому і заїхав, нарешті, в якесь невідоме місто.
Тут він вирішив перепочити після довгих мандрів і зупинився зі своїми слугами в караван-сараї[1].
Сидить Мамед, їсть, п’є. Коли це прийшов до нього якийсь чоловік та й каже:
— Гей, купче! Бачу, ти прибув з далекого краю, бо не знаєш тутешніх звичаїв.
— А які тутешні звичаї? — питає Мамед.
— А ось які: кожен, хто прибуває до цього міста, має принести падишахові коштовний дарунок. За це падишах запрошує купця до себе в гості й грає з ним у нарди[2].
«Що ж,— подумав купець,— хоч-не-хоч, а треба йти». Вибрав із свого товару сувій найкращої тканини, поклав її на золоту тацю й пішов до падишаха.
Прийняв падишах подарунок і став розпитувати у купця: звідки він родом, який крам продає, де побував. Розповів йому Мамед про все. Падишах вислухав і каже:
— Заходь до мене ввечері — погуляємо в нарди.
Прийшов Мамед увечері до падишаха. Бачить — падишах сидить, а перед ним нарди стоять.
— Гей, чоловіче,— каже падишах.— Ось послухай, як ми гратимемо. Маю я вченого кота. З вечора до ранку він може тримати на своєму хвості сім світильників. Якщо кіт не поворухнеться і ми не закінчимо гри, все твоє добро стане моїм, а самого тебе я накажу зв’язати й кинути в темницю. Поворухнеться кіт — усе моє добро стане твоїм, а ти зроби зі мною, що хочеш!
Як тут бути купцеві? Втекти — не втечеш, і сперечатися ніяк. Пристав він на падишахову умову.
Сидить, кається, що заїхав у це місто. «Отож можна й пропасти!» — думає.
А падишах гукнув свого вченого кота.
Прийшов кіт, закрутив хвіст бубликом і сів перед падишахом.
— Несіть світильники! — наказав падишах.
Принесли слуги сім світильників і поставили котові на хвіст. Першим почав гру падишах.
Купець нарди переставляє, а сам на кота позирає. Кіт мов скам’янів — сидить не поворухнеться.
Минув день, минула ніч, ще два дні і дві ночі. Грає Мамед з падишахом у нарди, а кіт сидить мов неживий.
Увірвався терпець Мамедові.
— Нема вже снаги мені грати,— каже.— Ти взяв гору, падишах.
А падишах тільки цього й чекав. Гукнув він своїх слуг.
— Увесь крам і все золото цього купця,— наказав він,— несіть до мене, а йому добряче зв’яжіть руки й киньте в темницю.
Схопили слуги Мамеда й зробили так, як наказано.
Сидить Мамед у темниці й кляне себе, що не обминув це місто десятою дорогою. Кляне падишаха і його кота.
Залишмо поки що тут Мамеда й розповімо про його жінку Зарніяр.
Сидить вона вдома, виглядає чоловіка, а його все нема й нема.
«Може, яка біда приключилася?» — побивається вона. Довго отак вона сумувала. Несподівано з’явився Мамедів слуга, брудний, обірваний.
— Лихо скоїлося, Зарніяр-ханум. Схопив якийсь падишах нашого хазяїна й забрав увесь крам і золото. Тільки я втік, насилу врятувався. Що його тепер робити?
Розпитала Зарніяр слугу, що там і як було, та й загадала йому наловити багато мишей і зачинити їх у великій скрині.
Потім узяла з собою срібло та золото, переодяглась у чоловічий одяг і подалася визволяти чоловіка.
Їхала вона із своїм караваном, ніде не зупиняючись, і нарешті прибула до міста, де сидів у неволі її чоловік.
Частині слуг Зарніяр наказала чекати її в караван-сараї, а інших забрала з собою, щоб вони супроводили її до падишаха.
Взяла вона велику золоту тацю, розіклала на ній коштовні дарунки й пішла до палацу. А слуги її несли скриню з мишами.
Коли вони дійшли до палацу, Зарніяр сказала слугам:
— Як я гратиму з падишахом у нарди, ви випускатимете із скрині по одній миші через двері до кімнати.
Залишилися слуги із скринею біля дверей, а Зарніяр пішла до падишаха. Зайшла та й каже:
— Хай живе всесвітній володар! Ось я, за звичаєм вашої країни, приніс тобі дорогий подарунок.
Падишах прийняв Зарніяр з великими почестями, почастував її найкращими наїдками й запросив зіграти з ним у нарди.
— А які твої будуть умови, всесвітній володарю?
— Гратимемо доти, поки не зрушить з місця мій учений кіт.
— А якщо твій учений кіт зрушить з місця,— питає Зарніяр,— тоді що?
— Тоді я визнаю себе переможеним. Що захочеш, те й зробиш зі мною.
— Гаразд,— каже Зарніяр,— хай буде так, як ти кажеш.
Гукнув падишах свого вченого кота. Прийшов кіт, усівся поважно на килимі. З’явилися слуги, внесли сім світильників і поставили йому на хвіст.
Почав падишах грати із Зарніяр у нарди. Грає, а сам посміхається, чекає, коли цей молодий купець себе переможеним визнає.
У цей час слуги Зарніяр відчинили скриню і впустили до кімнати мишеня.
Побачив кіт мишеня, загорілися в нього очі. Хотів уже зрушити з місця, та падишах так грізно глянув на нього, що кіт умить принишк.
Трохи згодом слуги Зарніяр впустили до кімнати ще кілька мишей. Забігали миші по кімнаті, почали стрибати попід стінами. Нема снаги котові сидіти непорушно. Нявкнув кіт, підхопився, — і впали всі сім світильників, а кіт почав ганятися за мишами.
Як не кричав падишах на свого вченого кота, а він і вухом не повів.
Тоді Зарніяр гукнула своїх слуг. Вбігли вони до кімнати, зв’язали міцно-преміцно падишаха й ну періщити його реміняччям. Періщили доти, доки не попросив, щоб зглянулися над ним.
— Усіх своїх бранців повипускаю,— волав він,— і все, що відібрав у них, поверну, тільки змилуйтесь наді мною.
Слуги Зарніяр б’ють падишаха, а він кричить на все горло. Усі люди чують, але рятувати ніхто не йде: набридли його жорстокість і жадібність.
Наказала Зарніяр вивести із темниці свого чоловіка й усіх тих, хто там був, а туди заточити падишаха.
Після цього повернулися вони в своє місто Мисар і стали там жити, їсти й пити. І ви всі їжте, пийте й живіть!
