Майстер Абдулла

Хтось був, когось не було.

Правив колись давно в Ширвані один падишах, марнуючи життя в гулянках та неробстві. Якось надумав той падишах побудувати собі палац. Але хоч який майстер брався будувати цей палац, падишахові його робота не подобалася, він страчував майстра, а палац лишався недобудований.

Дійшла про це чутка до майстра Абдулли, який жив у Ісфагені.

Він гукнув свою жінку й сказав:

— Помандрую і я до того лютого падишаха, який стинає голови своїм будівничим. Зумію обхитрити його — повернуся живий-здоровий, а ні, то дам тобі знати.

Узяв він свій інструмент і пішов. Довго він ішов чи недовго,— а дістався нарешті до міста Ширвана. Схопили його слуги й привели до падишаха. А той і питає:

— Хто ти такий?

— Я майстер Абдулла з Ісфагена.

— А ти палац зможеш мені добудувати?

— Зможу, але з умовою: ти даси мені робітників, та сам до мене щоб не ходив, поки я не закінчу роботи.

Майстер Абдулла узявся за роботу і згодом збудував такий палац, якого тут зроду-віку ніхто не бачив. Було зроблено вісімдесят вісім дверей, як наказав падишах. Але як відчиняються ті двері, того ніхто не знав.

Прийшов майстер Абдулла до падишаха та й каже:

— Я побудував тобі палац, а тепер виконуй нашу умову.

— Ти що, смієшся? Якщо кожному майстрові гроші платитиму, то все своє добро за вітром пущу. Та й навіщо тобі ті гроші? Хіба ти не знаєш, що мої кати завтра тобі голову зітнуть! — і падишах дав якийсь знак своїм слугам.

Абдулла зрозумів, що його зараз заберуть падишахові кати.

— Хай буду я твоєю жертвою, падишах,— сказав він.— Палац я збудував, але ввійти туди ти не зможеш, бо тільки я знаю, як відчиняються там усі вісімдесят вісім дверей.

Бачить падишах — майстер правду каже. Хто ж тоді відчинить двері, як він його уб’є?

— Ходімо, покажеш мені, як відчиняються ті двері.

— Хай буду я твоєю жертвою, падишах, але я не зможу тобі показати, бо один-єдиний ключ я залишив дома. Пошли когось із слуг в Ісфаген, хай моя жінка віддасть той ключ.

Побачив падишах, що не дасть собі ради, гукнув свого першого помічника й загадав йому їхати по ключ.

— Але ж я не знаю, де стоїть дім Абдулли,— сказав слуга.

— Мій дім кожен знає,— відповів Абдулла.

Сів візир на коня й вирушив у дорогу. На другий день надвечір він прибув до Ісфагена й зустрів там стару жінку.

— Бабусю, а де дім майстра Абдулли?

— А ось, синку,— показала вона дім, збудований з білого каменю.

Жінка майстра Абдулли саме стояла біля вікна й помітила, як під’їхав на коні до їхнього дому візир.

Вийшла вона на подвір’я, запросила гостя до хати, а сама відвела в конюшню його коня.

Поки візир піднімався східцями до кімнати для гостей, його наздогнала жінка майстра Абдулли.

— Заходь, почекай трохи, я згодом вернусь, і ти розкажеш, якими вітрами тебе сюди занесло.

Але тільки-но візир підступив до дверей, як сходи раптом опустилися вниз, і він опинився в льоху. Слідом відчинилися двері, і до льоху зайшло два дрюки.

— Кажи, візире, що ти вмієш робити? — запитали вони й заходилися його бити. Бачить візир, що тут йому й смерть, і почав просити:

— Не вбивайте мене! Я вмію нитки сукати.

Не встиг візир і оком змигнути, як перед ним уже стояло сімдесят сім мішків вовни. День і ніч сидів візир і сукав нитки.

Довго чекав падишах свого слугу, але так і не дочекався. Тоді він покликав векіла та й каже:

— Щось довго нема візира. Доведеться тобі поїхати по нього.

Векіл накупив шовків, різного краму, сів на коня та й вирушив у дорогу. Довго він їхав чи недовго, нарешті дістався до Ісфагена.

Зустрів ту ж самісіньку стару жінку, що й візир. Запитав, де живе Абдулла, й одразу ж знайшов його дім.

І знову вийшла жінка майстра Абдулли, запросила його піднятися сходами у кімнату для гостей. Та тільки-но векіл підійшов до дверей, як одразу провалився в льох.

Бачить — сидить візир і сукає нитки, а біля нього стоять мішки вовни.

Знову прийшло два дрюки і заходилися бити векіла.

— Кажи нам, що вмієш робити?

— Не вбивайте мене! Я вмію фарбувати,— з переляку сказав векіл.

Невдовзі вкотився чан, і векіл мусив фарбувати нитки, які сукав візир.

Чекав падишах своїх слуг з Ісфагена, але так і не дочекався, сам поїхав по них.

Зустрів він ту ж самісіньку стару жінку, що візир і векіл. Розпитав він, де живе Абдулла, й одразу ж знайшов його дім.

Жінка Абдулли побачила, що приїхав сам падишах, вийшла назустріч, відвела його коня в конюшню, а потім показала шахові на сходи, що вели до кімнати для гостей. Підійшов падишах до дверей і враз провалився в льох. Глядь — візир сукає нитки, а векіл фарбує їх.

— Що це ви робите?

— Краще не питайте,— прошепотіли візир з векілом.

Аж тут відчинилися двері, і знову вбігли два дрюки й почали щосили дубасити падишаха по спині:

— Скажи, що ти вмієш робити?

— Коли я ще не був падишахом, я вмів килими ткати,— застогнав падишах, звиваючись від ударів.

Одразу ж з’явився верстак, вкотилися клубки ниток, і падишах так само, як візир і векіл, узявся до роботи.

А що ж майстер Абдулла? Побачив він, що нема ніякої звістки від падишаха, візира та векіла, й повернувся до Ісфагена.

— Розказуй, жінко, що ти робила без мене,— питає.

— Зайди у льох і побачиш, що я робила.

Зайшов майстер Абдулла в льох, аж глядь: візир нитки сукає, векіл їх фарбує, а падишах килими тче.

— Ну то як, падишах,— запитав,— легко працювати?

— Майстре Абдулла, ти, мабуть, нам голови постинаєш, як ми закінчимо цю роботу?

— Ти тремтиш за свою шкуру? Люди на тебе працювали, а тепер ти попрацюй на них.

— Абдулло, скажи правду, що з нами буде?

— Нічого не буде. Досить того, що я привчив вас до праці.

З неба впало три яблука: одне — мені, друге — тобі, а третє — тому, хто казку слухав.

Джерело: Азербайджанські народні казки : збірник казок.— К., «Веселка», 1991.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up