Носильник Ахмед

У одному великому місті жив купець. Щоранку, поснідавши, ішов він на базар подивитися, які нові товари прибули, як іде торгівля. І так виходило, що всі найкращі товари завжди попадали до нього.

Якось купець накупив на базарі всякого краму, склав його у величезну скриню й пішов шукати чоловіка, щоб підняв скриню й поставив на гарбу.

Невдовзі він побачив хлопця, який сидів неподалік, і гукнув його:

— Гей, парубче, мені треба скриню поставити на гарбу, відвезти додому й занести в крамницю.

Хлопець, якого звали Ахмед, підійшов до гарби. Подивився на скриню, накинув на неї мотуз і сказав:

— Завдай мені скриню на спину, і я понесу.

— Я не подужаю її підняти,— сказав купець.— Тільки на гарбі можна відвезти цю скриню. А як ти зігнешся в три погибелі та зламаєш собі хребет, нащо мені цей клопіт?

— Чоловіче,— відповів Ахмед.— Я сам знаю, що роблю. Іди собі поряд та й годі.

Гукнув купець на підмогу трьох чоловіків. Вони завдали Ахмедові на спину важку скриню, і він підстрибом поніс її.

А купець здивовано поглядав на Ахмеда і насилу встигав за ним.

Дійшов купець до своєї крамниці. Ахмед опустив додолу скриню й присів трохи перепочити. Купець замилувався його ростом та силою й подумав: «Як одведу я цього хлопця до падишаха, то матиму купу грошей. Падишах саме шукає такого велетня».

Перепочив Ахмед, хотів узяти свій заробіток і вже йти, аж купець перепинив його.

— Я не пущу тебе,— сказав він.— Ми зараз підемо до падишаха.

Ахмед замахав руками:

— Та чи ти сповна розуму? Хіба я падишахові рівня? Відпусти мене, я вже ніякої плати з тебе не візьму.

Та купець не пускав його і повів до падишаха.

Глянув падишах на Ахмеда й побачив, що серед його богатирів нема жодного такого високого й дужого. І наказав він видати хлопцеві дорогу одіж і зброю воїна. А купця нагородив і відпустив.

Ахмеда привели до просторої світлиці, і там він зняв своє дрантя й замкнув у скрині, а сам убрався в нову одіж. Поклавши ключ у кишеню, вийшов у сад погуляти. Тут Ахмеда побачила з свого віконця царівна. Хлопець сподобався їй, а вона сподобалася йому… Тільки де і як зустрітися з дівчиною?

На другий день Ахмед знову вийшов у сад, зазирнув у вікно до царівни, але там її не було. Зажурився хлопець і повернув назад, коли бачить — царівна сидить за деревом і виглядає його.

Вклонилися вони одне одному, привіталися, і з цього дня Ахмед і царівна подружили й часто зустрічалися в саду.

Коли це біля витоку річки з’явився величезний дракон. Він перегородив річку, і місто залишилося без води.

Падишах скликав усіх богатирів і наказав подолати дракона.

Бачить Ахмед, що і його пошлють проти дракона, й надумав тікати. Перевдягнувся в старе дрантя і тільки-но хотів вийти з палацу, як дочка падишаха побачила його.

— Куди це ти зібрався, Ахмеде? Я люблю тебе. Усі сподіваються, що ти покажеш свою відвагу. Іди і вбий дракона!

— Та ні, люба,— відповів Ахмед.— Це не мій клопіт. Що я не поділив з драконом? Чого я повинен іти на вірну смерть?

Тільки тому, що ти мене любиш? Чим погане моє ремесло?

Піду собі й знову буду носильником.

— Який ти, Ахмеде! — каже дівчина.— Навіщо тобі стрічатися віч-на-віч з драконом? Пошли попереду військо, а сам ітимеш позаду. Коли військо нападе на дракона, ти лишишся осторонь. Пересидиш десь у затінку під деревом, а як дракона здолають, повернешся додому.

Послухався Ахмед поради царівни. Зняв із себе своє дрантя й поклав назад у скриню, а сам перевдягнувся богатирем і вийшов до війська.

Загриміли барабани, заграли сурми, і носильник Ахмед на чолі війська виступив із міста. Коли підійшли до витоку річки, Ахмед поділив військо на дві частини й послав на дракона, а сам ліг у затінку під деревом і заснув.

Прокинувся Ахмед, дивиться — аж повзе на нього дракон, та такий страшний, що від одного погляду на нього вмерти можна.

Бачить Ахмед — у біду попав, треба якось рятуватися. Вийняв він меч із піхов і, коли дракон накинувся на нього, щосили рубонув його.

Поскакали гінці до падишаха з радісною звісткою: Ахмед убив страховисько.

Привезли Ахмеда на майдан, а туди вже скликали людей.

— Хто шанує мене,— сказав падишах,— хай дає подарунки богатиреві.

І вдячні люди принесли подарунки Ахмедові. Склав він їх у мішок, завдав мішок собі на плечі й пішов до царівни.

— Чи я не казала тобі,— мовила дівчина,— що дракон тобі нічого не заподіє? Тепер іди й проси батька, щоб віддав мене за тебе.

Так Ахмед заслав до падишаха сватів, і падишах з радістю прийняв його сватання. Кілька місяців прожив Ахмед щасливим нареченим царівни.

Та ось прокотилася чутка, що інший дракон, ще більший і страшніший, загатив річку.

Гукнув падишах до себе візира.

— Візире,— порадь, що робити? Місто гине без води.

— Хай буде довговічне життя падишаха! Що тут думати й гадати? Пошли Ахмеда, хай уб’є і цього дракона.

Падишах послав людей до Ахмеда.

— Ахмеде, я бачу, ти найхоробріший. Знову якесь страховисько загатило річку. Піди й побори його.

Вийняв Ахмед із кишені ключ і пішов знову в старий одяг носильника перевдягатися.

Прибігла царівна, щоб підбадьорити жениха, коли бачить — Ахмед вбрався в свою стару одіж і хоче втікати.

— Слухай, Ахмеде, — мовила вона.— Ми вже заручені, а ти збираєшся кидати мене. Іди краще проти дракона.

— Не піду я,— сказав Ахмед.— Заради тебе знову йти на вірну смерть? Один раз ходив, насилу врятувався, а вже вдруге, мабуть, і живий не повернувся. Ні, то не моя робота. Якби шах загадав мені тюки носити, я з радістю робив би.

— Слухай, любий Ахмеде, хай буду я твоєю жертвою. Того разу ти ліг під деревом, і дракон міг легко знайти тебе, а тепер вилізь на дерево й спокійнісінько спи там. Він у листі зроду-віку тебе не побачить.

Прислухався Ахмед до поради нареченої. Знову зняв одіж носильника, вдягнувся богатирем і вийшов до війська.

Загриміли барабани, заграли сурми, і падишах дав наказ виступати у похід.

Йшли вони довго чи недовго — підійшли до витоку річки.

— Ви заходьте з того боку, де паща дракона,— наказав війську Ахмед,— а я зайду з хвоста.

Військо без страху кинулося на дракона, знаючи, що Ахмед все одно його здолає.

А Ахмед тим часом заліз на верхівку найвищого дерева й заховався у листі, щоб заснути.

Та не встиг він задрімати, як почув такий рев, що аж земля задвигтіла. Розплющив він очі — бачить: страховисько повзе прямісінько на нього.

«Кепські справи,— подумав він.— Тільки меч може мене й порятувати».

Вийняв Ахмед з піхов меча і підпустив дракона близько до дерева.

Полізло страховисько на дерево, а Ахмед розмахнувся мечем і відтяв йому голову.

Прибігли вояки, дивляться — Ахмед убив дракона.

Тієї ж миті поскакали до падишаха гінці з радісною звісткою, що Ахмед убив ще більше страховисько. Люди вийшли зустрічати свого улюбленого героя: узяли його на руки й понесли до падишаха.

Падишах розцілував Ахмеда й сказав:

— Хто любить мене, хай дарунки героєві несе.

Понаносили люди Ахмедові в дарунок, хто що мав.

Почула царівна, що Ахмед убив страховисько, й собі вибігла назустріч. Привіталися вони, поцілувалися.

— Я ж казала, Ахмеде, будь сміливий, дракон не здолає тебе.

— То правда! — каже Ахмед.— Цього разу я виліз на дерево, як ти радила, й заснув. Та цей дракон, видно, хотів позмагатися зі мною, бо й на дереві знайшов мене, хоч я виліз на самісіньку верхівку. Бачу — як сидітиму нишком, то страховисько роздере мене на шматки. Тож я витяг з піхов меч і зітнув йому голову.

Царівна дуже зраділа, що так щасливо все закінчилося.

Минуло кілька днів. Падишах покликав до себе Ахмеда й сказав:

— Незабаром згуляємо ваше весілля. Ми вже готуємося до нього: пошили нареченій вбрання й розіслали гінців запрошувати гостей.

За два дні до весілля сидів падишах у саду й милувався природою. Коли це бачить — їдуть посли. Сусідній шах оголосив йому війну.

Став падишах готуватися до бою. Гукнув він Ахмеда:

— Ахмеде, я знаю, що ця звістка засмутить тебе. Але доведеться відкласти твоє весілля, бо сусідній падишах оголосив нам війну. Збирайся в похід.

Як почув цю новину Ахмед, він одразу дістав ключ з кишені й пішов до своєї скрині. Тільки перевдягнувся в носильника, як до кімнати вбігла царівна.

— Слухай, Ахмеде, куди це ти зібрався?

— А ти хіба нічого не знаєш? — відповів Ахмед.— Мало того, що твій батько двічі посилав мене проти драконів, тепер він шле мене на вірну смерть від ворожої стріли. Що я — дурень? Хай сам іде воювати, як йому так хочеться.

Знову царівна його благає:

— Слухай, Ахмеде, іди на війну. З тобою ж нічого не сталося, як ти йшов на драконів, і зараз нічого не станеться!

— Легко тобі казати! — відповів Ахмед.— Я не піду на війну! Там полетять у мене стріли і ще яка влучить у серце! Ні, ні, це не моя робота. Ось тюки носити — давай, будь ласка.

— Ну й дурний ти! — засміялася царівна.— Навіщо тобі лізти вперед? Сядь на коня й скажи війську: «Я завжди ворогові заходжу збоку, а ви йдіть на нього прямо». Коли наше й вороже військо зійдуться в бою, ти побіжиш і сховаєшся де-небудь. Коли ж наше військо поверне додому, і ти повертайся разом з ним. Там же нема дракона, щоб услід за тобою біг. До нашого весілля залишилося два дні. Нащо ж ти робиш мене нещасною?

Ці слова запали Ахмедові в душу, він дав згоду й наказав привести коня.

Слуги побігли в шахську стайню, вибрали найкращого коня й привели Ахмедові.

Ахмед полоскотав коня під черевом — кінь став на диби.

Ахмед злякався й звелів привести іншого.

Йому хотілось такого коня, що, мов та шкапа, ледве переставляв би ноги, хоч би як його гнали.

— Коли хочеш, звитяжцю,— сказав нарешті стайничий,— я виведу всіх коней: який тобі сподобається, того й бери.

Ахмед оглянув усіх коней, кожного полоскотав під черевом, і кожен ставав на диби. Жодного не міг вибрати.

Раптом бачить — у стайні в самісінькому кутку стоїть якась плохенька шкапина. Він підійшов до неї й став лоскотати під черевом, а шкапина хоч би головою мотнула.

«Отакий кінь якраз для мене»,— подумав Ахмед і гукнув стайничого:

— Оцього коня мені сідлай!

Конюх осідлав його, і Ахмед з острахом виліз на шкапу.

«Може, прив’язати себе до шкапи,— подумав він,— щоб не впасти з неї!»

— Зв’яжіть мені ноги під черевом коня! — крикнув він.

Стременні враз кинулися виконувати той наказ.

Усе це бачив падишах із вікна.

«Оце справжній воїн,— подумав він.— Найкращого коня вибрав. Тільки такий сміливий вершник, як Ахмед, міг вибрати собі такого коня».

У широкій долині зустрілися два війська, й почалася велика січа.

Військо падишаха не встояло в бою й почало відступати.

Тим часом Ахмеда вже прив’язали до шкапи, і хтось стьобнув її по крупу. Конячина труснула гривою й поскакала щодуху. Виявилося, це був кінь-вогонь, який від удару нагайкою мчав, мов скажений. Кінь так напнув поводи, що вони обірвалися. Не відчуваючи більше руки вершника, кінь поскакав ще швидше. Бачить Ахмед — попереду віковічний крислатий дуб, і тільки-но порівнявся з деревом, учепився за стовбур, щоб утримати коня, та кінь рвонув з такою силою, що віковічний дуб разом з корінням залишився в Ахмедових руках.

На коні, з могутнім деревом у руках, Ахмед вскочив у самісіньку гущу ворожого війська. Кінь метався то в один, то в другий бік з такою люттю, що ворожі воїни гинули під гіллям дуба. Ахмед наче змітав їх величезною мітлою.

Так Ахмед знищив майже все вороже військо, а ті воїни що лишилися живі, повтікали.

Гасаючи на коні по долині серед уцілілих ворожих воїнів, Ахмед ніяк не міг намацати поводи. Кінь замучив його. А тут ще в коня зірвалася вузда й повисла на шиї.

Саме в цей час ворожий воєвода Узда-хан із своєю свитою стояв на пагорбі й спостерігав за боєм.

Бачить Ахмед, що йому не приборкати коня, випустив з рук дуба, обняв коня за шию і закричав, не знаючи кому,— своєму чи ворожому воїну:

— Узду! Держіть узду!

Він сподівався, що хто-небуть та спіймає коня за вузду і порятує його.

Побачив Узда-хан, що Ахмед розбив його військо і з криком «Держіть узду!» гасає по долині, і собі скочив на коня й крикнув своїй свиті:

— Мерщій на коней! Цей лиходій і син лиходія розбив усе моє військо і тепер шукає мене самого. Втікаймо звідси, бо лихо нам буде.

Ахмед, ні живий ні мертвий, ледь тримався на коні. Воїни-переможці нарешті перейняли коня й зняли з нього Ахмеда, взяли його на руки й понесли в місто. Усі люди вийшли зустрічати героя.

Падишах покликав до себе Ахмеда й поцілував.

Він у той же день улаштував весільний бенкет і видав заміж свою дочку за переможця ворожого війська. Сорок днів і сорок ночей гуляли весілля.

— Сину мій,— спитав його падишах,— чого ти звелів прив’язати собі ноги, коли сідав на коня?

Поміркував трохи Ахмед та й каже:

— Я поклявся зійти з коня переможцем або мертвим, через те й загадав прив’язати себе до нього.

Джерело: Азербайджанські народні казки : збірник казок.— К., «Веселка», 1991.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up