Шах, дівчина, швець, візир

Якось один шах узяв візира та й подався з ним у мандри по країні. Наділи вони на себе одіж дервішів, аби ніхто їх не впізнав. Ішли вони день, ішли другий і зустріли на дорозі одного чоловіка. Привіталися з ним та й пішли собі. Помітив шах, що той чоловік йде слідом за ними, та й каже йому:

— Слухай, добрий чоловіче, коли вже довелося нам іти разом, зробімо на дорозі сходи.

Шахів супутник здивувався:

— Що сталося, дервіше? Навіщо сходи на рівній дорозі?

Побачив шах, що чоловік не зрозумів його слів, але не став їх повторювати. Незабаром вони помітили міську вежу.

— Брате, візьми нас з собою переночувати,— попросив шах.— Ми посланці аллаха.

Але супутник їхній непривітно відповів:

— Посланці аллаха повинні йти туди,— і він показав на мечеть.

Так і не запросив їх, пішов сам додому. Була в того чоловіка дочка. Розповів він їй про дивну зустріч на дорозі.

А дочка й каже:

— Тату, іди й приведи цих дервішів до нас. Схоже, що той, хто розмовляв з тобою, розумний чоловік.

— Ти ж його не бачила, звідки знаєш, що він розумний? — здивувався батько.

— Та це зрозуміло. Він тобі сказав: зробити сходи на дорозі. Це означає: проведімо, мовляв, час у приємній розмові. А ти не зрозумів його.

Довго умовляла дочка батька, але він так і не пішов по гостей. Тоді вона сказала:

— Не хочеш їх брати до себе, понеси їм щось попоїсти. Вони ж тут нікого не знають.

Насилу добилася дочка батькової згоди. Зварила вона долми[1], спекла перепічку, налила у глек молока. Зв’язала все у вузлик і сказала:

— Перекажи дервішам від мого імені, що місяць круглий, зірок на небі багато, стільки, що й не злічити, а море переповнене водою. Що б вони тобі не відповіли, скажеш мені про це.

Але батько дівчини був недобрий і жадібний. По дорозі він з’їв півперепічки, трохи долми, випив усе молоко, а рештки відніс дервішам і переказав їм доччині слова. Шах з’їв долму та півперепічки, поділившись з візиром, а повертаючи посуд, сказав:

— Перекажи своїй дочці, що місяць ущербний, зірок не так багато на небі, лише десять — п’ятнадцять, а море зовсім висохло.

Батько знову нічого не зрозумів, але переказав дочці слова дервіша. Вона обурено сплеснула руками:

— Тату, і не соромно тобі? Чого ти з’їв обід, який я посилала гостям? Навіщо випив усе молоко?

— Дочко, а звідки ти знаєш, що я по дорозі їв долму й відламав шмат перепічки? — здивувався батько.

— Це мені дервіші переказали через тебе. Я сказала, що місяць круглий, зірок багато, а море переповнене водою. Це означало, що хліб цілий, долми багато, а молока повний глек. Дервіші тобою переказали, що місяць ущербний, зірок обмаль, а море висохло, отже, півперепічки, більшу половину долми ти з’їв, а молоко випив усе.

І знову вона стала благати батька, щоб він запросив дервішів хоч на один день. Так благала, що батько пішов і привів дервішів додому.

А дівчина ця була зизоока. Отож усі речі в хаті стояли трохи криво. Тільки-но зайшов до хати шах, як одразу помітив це, але вдав, що не бачить. Проте коли хазяїн привітався з ним і спитав: «Брати дервіші, чи подобається вам наша хата?», шах, намагаючись натякнути, що дочка його зизоока, відповів:

— Хата дуже гарна, та має гандж: димар кривий.

Хазяїн закліпав очима, нічого не розуміючи. Дівчина одразу зрозуміла та й каже:

— Це не біда. Дим вільно виходить.

Дервіші посиділи трохи, потім дівчина спитала, що вони хотіли б поїсти.

Шах ще раніше помітив у дворі курей і коня. Отож він сказав:

— Принеси таку їжу, щоб м’якуш могли з’їсти ми, середину — кури, а шкаралупу — кінь.

Дівчина вийшла й одразу ж повернулася з динею:

— Солодкий м’якуш з’їжте самі, насіння віддайте курам, а шкаралупу нехай гризе кінь.

Шаха здивувала така кмітливість дівчини. Він похвалив її, подякував і разом з візиром вирушив у дорогу.

По дорозі вони зустріли шевця. Шах колись чув, що цей швець — дуже мудрий чоловік. Отож він підійшов до нього, приклав руку до голови. У відповідь швець доторкнувся пальцем до язика.

Тоді шах спитав:

— Брате швець, чи можеш ти помножити дев’ять на три?

Швець, не довго думаючи, відповів:

— Множив я, та не домножив, вийшло тільки тридцять два.

— А ти далеко чи близько? — знову спитав шах.

— Я зробив далеке близьким.

— На чому тримаєшся — на двох чи на трьох?

— Я зробив із двійки трійку,— відповів швець.

Нарешті шах ще одне запитав:

— А як я пришлю тобі гусака, ти зможеш його обпатрати?

— Авжеж, що зможу.

А потім вони розійшлися.

Вже дома, коли шах поміняв одяг дервіша на своє вбрання і сів на трон, він сказав візирові:

— І не соромно тобі! Ти не зрозумів жодного слова шевця. Іди до нього та спробуй зрозуміти його. Але дивися мені, не муч чоловіка, не примушуй силою його говорити.

Взяв візир чимало золота, сів на свого коня й поїхав до шевця. Знайшов його та й каже:

— Чи не поясниш мені, що означають ті слова, якими ти перекидався з шахом, коли зустрів нас.

— Поясню,— погодився швець.— Тільки заплатиш за це золотими монетами.

Погодився візир.

А швець і каже:

— Коли шах приклав руку до голови, він спитав, що треба робити, щоб не боліла голова, тобто щоб людина не знала ніякого лиха. А я доторкнувся пальцем до язика. Це означає, не плескатимеш язиком — і голова не болітиме, і лиха ніякого не буде. Тоді він спитав мене, чи помножив я дев’ять на три? Він хотів довідатись, чи зміг я запастися на три зимові місяці, проробивши дев’ять місяців — весну, літо й осінь. Я йому відповів, що намагався це зробити, та нічого не вийшло, бо на заваді стали тридцять два зуби, тобто все проїв. Потім шах спитав, далеко я чи близько? Він хотів довідатися, далекозорий я чи короткозорий. А ще спитав він, тримаюсь я на двох чи на трьох. Він хотів знати, чи міцно мене тримають ноги. Якщо ти пам’ятаєш, я відповів, що з двійки зробив трійку, тобто що мені важко ходити на двох ногах, і я взяв до рук палицю. Наприкінці шах спитав, чи зможу я обпатрати гусака, коли він пришле? Я відповів, що зможу. І я казав правду. Гусак — це ти, а я забрав у тебе всі твої гроші.

Пошкодував візир, що віддав так багато золотих шевцю й надумав помститися йому. Вирішив він підкинути одне питання шевцю, не відповість — забере в нього всі гроші. І він спитав:

— Гей, чоловіче, коли ти такий розумний, скажи, що зараз робить шах?

Швець оглянув візира з ніг до голови та й каже:

— Ти знаєш, шах — велика людина, про нього треба говорити з повагою. А я сиджу на голій підлозі, переді мною купа старого взуття. Хіба ж можна серед такого мотлоху говорити про шаха? Це ж неповага до нього. Дай мені свого коня, накинь на мене гаптовану золоту накидку, поклади в руку дорогий наган, тоді я скажу тобі.

Візир погодився, зліз з коня. У ту мить швець зайняв його місце. Візир накинув йому на плечі гаптовану золотом накидку.

— А тепер слухай і знай, що робить шах, — сказав швець. — Шах скидає з коней таких вершників, як ти, а таких піших, як я, садовить у сідло. Прощавай!

І, ударивши острогами коня, він поскакав. Довго його чекав візир, але так і не дочекався.

Повернувся він ні з чим до шаха.

— Бачиш, візире, які розумні бувають люди? — спитав шах.— Тепер сам скажи, хто з вас заслуговує більше бути візиром — він чи ти?

Візир не міг не погодитися, що швець куди розумніший, ніж він.

Шах загадав розшукати шевця й призначив його своїм візиром. А дурного візира посадив шити чоботи.

 


[1] Долма — голубці.

Джерело: Азербайджанські народні казки : збірник казок.— К., «Веселка», 1991.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up