Було це чи не було, жив колись один чоловік, і мав він семеро синів. Брати були нерозлийвода: разом їли-пили, разом сумували й раділи, разом на полювання ходили. Не те що серед людей, а навіть серед звірів не було сили, здатної подолати їх.
Спливали місяці, роки, всі брати поженились, у них народилися діти. Кожен звив своє гніздо, й не зоглянулися вони, як відцуралися один від одного.
Батько постарів і жив сам.
Часом діти приходили до батька, та вже не було між ними ні колишньої злагоди, ні дружби.
Бачить батько, що коли й далі так буде, стануть вони зовсім чужими між собою.
Покликав він якось усіх синів до себе та й каже:
— Сини мої, завтра кожен принесіть мені по гранатовій лозині товщиною з палець.
— Гаразд, тату,— відповіли сини та й пішли.
Уранці кожен з них приніс по лозині. Батько взяв ті лозини докупи й посередині міцно зв’язав мотузом.
— А тепер, сини мої,— звелів батько,— я хочу побачити, чи подужає хто з вас переламати цей пучок лози.
Кожен син брав той пучок і, хоч як старався, не міг виконати батькового побажання. Тоді батько розв’язав пучок і роздав кожному сину по лозині.
— Ану побачу, чи хоч одну лозину ви подужаєте переламати?
Сини виконали батьків наказ та й питають:
— То й що з того, що ми переламали ці лозини?
— Ці сім лозин,— відповів батько,— це ви сім братів. Якщо ви триматиметесь купи, ніхто вас зламати не зможе, як і оці сім лозин. А ви роз’єдналися, кожен себе глядить, через те у вас нема того ладу, що був раніше.
Послухали сини батькової поради й з того дня почали знову жити в мирі й злагоді.
