Один зажерливий вовк занадився в отару і щодня крав по три вівці. А згодом став брати край села курей, і лис, який не раз учащав сюди, лишився голодний. Якось він перестрів вовка й каже:

— Що це ти, вовче, усі вівці в селі перекрав, а тепер і до моїх курей узявся?

— А ти чого, старий лисе, мені очі колеш? Що хочу, те і їм, тебе не питатиму. А зайве патякатимеш — і тебе з’їм.

— Вовче-брате, я знаю, що ти дужчий од мене й можеш мене з’їсти. Але я не дам себе скривдити.

Розсердився вовк.

— Ах ти ж старий лисе! Та я тебе в одну мить роздеру, ти і не писнеш. Але цікаво, як же ти, такий немічний звір, боронитимешся?

— А мені, вовче, не треба сили, я тебе хитрощами переважу.

— Що ж то в тебе за хитрощі такі? — глузливо запитав вовк.

— Ніколи мені сьогодні. А прийдеш завтра — погомонимо.

І вони розійшлися.

Лис цілу ніч не спав — мудрував, як вовка обхитрувати. А вдосвіта сів при дорозі, узяв голку з ниткою й шиє чариги[1]. Іде вовк дорогою та й питає:

— Що це ти робиш, старий лисе?

— Хіба не бачиш,— відповідає лис, — чариги шию.

— Може, ти й мене навчиш?

— Авжеж навчу, та наука ця нелегко дається, помучишся ти.

— Та вже помучуся,— каже вовк,— аби навчив.

— То поклади на пень язика, я тобі його наколю голкою. Хоч і болітиме язик, зате навчишся чариги шити.

Повірив вовк, висолопив язика й поклав на пень. Почав лис його колоти голкою, але вовк не втерпів і так заволав, що лис злякався і втік у ліс.

А вовк ходив з поколотим язиком як неприкаяний. Уночі язик так розболівся, що вовк заснути не міг. Насилу дочекався ранку й пішов шукати лиса. Аж бачить — сидить лис біля колеса водяного млина.

— Добридень, старий лисе. Ти мене вчора так учив, що й досі язик болить. А сьогодні я хоч навчуся шити чариги чи ні?

— Навчишся,— каже лис.

— А ти що тут робиш? — питає вовк.

— Та була в мене шкура, хотів з неї чариги шити, а шкура під млинове колесо у воду впала, ось я шукаю її.

— Лисе-братику, дай і мені тієї шкури, може ж, і я чариги шитиму.

Лисові того й треба було.

— Іди, вовчику, шукай, знайдеш — буде шкура твоя.

Поліз вовк під млинове колесо.

А лис тим часом у гай побіг. Наламав лози, сів край дороги і плете собі кошик.

Шукав вовк у воді шкуру, але не знайшов, тільки колесо ребра йому добре нам’яло. Іде вовк, стогне, світ йому немилий. Коли бачить — лис при дорозі сидить.

— Чого це ти, вовчику, так стогнеш? Знайшов ту шкуру чи ні?

— Яка там шкура? Колесо так боки мені нам’яло, що я ледь живий звідти виліз. А ти що робиш, невже кошик плетеш?

— Еге, плету. Хочеш — і тебе навчу.

— Ще й як хочу!

— То залазь сюди усередину, дивитимешся, як я плету, і навчишся.

Заліз вовк у кошик, а лис усе плете й плете і зовсім кошик заплів, уже вовкові і вийти ніяк.

— Що ж це ти, лисе,— каже вовк,— про мене забув? Ану, розплітай кошик, я хочу вийти.

— Та сиди спокійно. Ти такий побитий, ледь ноги переставляєш. От я заплів тебе в кошику й понесу. Тобі ж легше буде.

Вовкові справді так боки боліли, що він і в кошику посидів би. А лис завдав собі кошик на плечі й приніс до чабана.

— А це що, лисе? — питає чабан.

— Ось заглянь усередину, я тобі вовка приніс, що твоїх ягнят крав.

— Ой лисе, не знаю, як і дякувати тобі.

— Нагодуй мене,— каже лис,— ото буде мені найкраща дяка.

Чабан саме вранці зарізав барана. Дав він лисові бараняче стегно, а він йому — кошик. Побіг лис раденький. Чабан узяв сопілку й ну скликати людей. Позбігалися люди, і чабан показав їм кошик, у якому сидів величезний вовк. А вже люди поквиталися з вовком за всіх ягнят.

Почув про цю новину лис і каже:

— Дурний вовк, не вірив, що я його перехитрую.

Вовк і лис

[1] Чариги — постоли, взуття.