Мисливець Юлдибай

«Того, хто відокремиться од людей,— роздере ведмідь, того, хто відстане,— з’їсть вовк», каже старе башкирське прислів’я.

«Коли на дикого звіра йдете, потрібно йти у згоді між собою, бути дружними і виручатй товариша», так говорять старі мисливці на Уралі.

Не такими були товариші Юлдибая, тому що ледь не загинув молодий мисливець.

Юлдибай був сином старого, досвідченого уральського мисливця Янхари.

Багато всіляких звірів перебив старий Янхари: і клишоногих ведмедів, і товстохвостих вовків, і хитрих лисиць, і довговухих зайців.

Янхари жив на околиці аулу зі своєю дружиною; в них був єдиний син, якого звали Юлдибай.

Змалку Юлдибай разом з батьком ходив на полювання. Скільки б вони не полювали, ніколи не стомлювався молодий батир. Який би їм звір не траплявся, не боявся Юлдибай, а сміливо допомагав батькові.

— Ти — вірний і надійний товариш,— говорив своєму синові старий Янхари, а це дуже радувало молодого мисливця Юлдибая.

Та не довго довелося Юлдибаєві полювати разом з батьком. Помер старий мисливець. Юлдибай залишився один зі своєю матір’ю. Жили вони убого.

Молодий Юлдибай взяв батькові сагайдак і стріли і став один ходити на полювання. Цим він годував себе і свою матір.

Якось двоє ровесників Юлдибая захотіли піти з ним нд полювання. Юлдибай погодився, і вони втрьох пішли до лісу. Це було влітку. Мисливці потрапили в малинник і почали їсти малину. Як червоне намисто на шиї дівчини, так і малина красувалась на лісовій галявині. Недалеко від мисливців, біля старого береста, хтось ламав кущі. То був ведмідь. Страшним голосом заричав ведмідь, коли побачив мисливців.

— Витягайте кинджали, всі, як один, нападемо на клишоногого! — сказав Юлдибай своїм товаришам.

Він вихопив кинджал і, ніби випущена з лука стріла, кинувся на ведмедя.

А супутники Юлдибая злякалися і, не оглядаючись, побігли назад. Вони прибігли додому і сказали матері Юлдибая, що її сина розірвав ведмідь.

— Так друзі в біді не роблять! Мого сина залишили ведмедеві на розтерзання, а самі втекли, як зайці! — закричала мати Юлдибая.

Взяла вона старий меч свого чоловіка і сказала:

— Де тіло мого сина? Ходімо разом, покажіть мені! Якщо й зі мною будете боятися, то я кинусь не на ведмедя, а на вас!

Пішли вони туди, де Юлдибай залишився з ведмедем. Пройшли малинником. Тихцем підійшли до величезного самотнього старого береста. Раптом вони почули стогін і чиїсь важкі зітхання.

Під великим деревом лежав конаючий ведмідь. В грудях у нього стирчав кинджал. Біля ведмедя лежав закривавлений Юлдибай. Він був непритомний.

Утрьох вони зідрали шкуру з ведмедя і загорнули в неї Юлдибая; рани йому помастили ведмежим салом і на руках понесли додому.

Незабаром Юлдибай видужав. З тої пори в аулі його стали називати батиром, а двох його товаришів — боягузами.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up