Жили колись дід та баба, і був у них чорний кіт-бешкетник. Баба любила кота. Але скоро вона померла. Дід і кіт залишились самі.

Після смерті баби нікому було годувати кота: дід не любив його. І кіт вирішив сам добувати собі їжу.

Став кіт забиратись в льохи і комірчини до сусідів і поїдати в них масло, сметану і випивати молоко.

Одного разу сусідка спіймала кота, коли той пив у неї молоко. Схопила вона кота і понесла його до діда:

— Ось, дідусю, твій кіт! Що хочеш, те й роби з ним, але щоб я більше його не бачила! Ач, унадився красти в мене…

Вислухав дід сусідку. Що й казати: кіт був злодій, але вбивати його дід пожалів. Кинув він кота в мішок і поніс у ліс.

Довго йшов дід. Ішов один день, ішов другий. І ось дійшов дід до гори і випустив кота з мішка.

— Багато лиха натворив ти, шибенику, залишайся тут. Живи, як хочеш,— сказав дід і пішов до себе додому.

Залишився кіт у лісі, озирнувся навколо і пішов униз під гору. Вдень нудно було котові в лісі, а коли настала ніч, він злякався.

Шерсть у нього піднялася дибом. Занявчав він страшним голосом. Іде, озирається і нявчить, а в самого очі так і горять зеленим світлом. Зустрівся котові заєць.

— Куди йдеш, котику? — питається заєць.

— Ння-у, ння-я-у! Іду, щоб пожерти всіх звірів V лісі! — відповів кіт.

«Як би мене не з’їв», подумав із страху заєць і поскакав від кота щодуху.

Незабаром заєць зустрів лисицю.

— Що трапилось, друже? Чого ти так злякався? Куди біжиш, зайчику-красавчику? — спитала лисиця.

— Он там у лісі, по горі, ходить кіт. Він каже: «Зжеру всіх звірів у лісі». Я і втік від нього…

Почула лисиця таку страшну звістку і теж злякалася.

— Побіжимо разом! — сказала лисиця і побігла разом із зайцем.

Довго бігли вони. Зустрівся їм сірий вовк.

— Куди біжите, друзі? — запитав їх вовк.

— Он там у лісі, по горі, ходить страшний кіт, хоче зжерти всіх звірів у лісі,— відповіли заєць і лисиця.

Вовк теж дуже злякався і побіг з ними. Довго бігли вони втрьох. Нарешті зустрівся їм ведмідь.

— Куди йдете, друзі, що трапилось? Чи не мисливець іде?

Ті відповіли, що йде страшний кіт і пожирає у лісі всіх звірів.

— А куди ж ви біжите? — спитав ведмідь.

— А нам тільки б від кота врятуватись,— відповіли в один голос заєць, лисиця і вовк.— А куди біжимо — і самі не знаємо!

— Ну, тоді і я з вами побіжу! — заревів зі страху ведмідь.

Вчотирьох бігли вони довго-довго, нарешті стомилися, вибилися з сил і зупинилися відпочити під деревом.

— Чи не краще, друзі, зварити м’яса і запросити кота в гості? — говорить ведмідь.

Всі погодились. Ведмідь пішов по м’ясо, вовк — по воду, лисиця — по дрова, а заєць пішов кликати кота в гості.

Незабаром ведмідь приволік бика, вовк приніс води, лисиця натягала дров, і почали вони варити м’ясо. М’ясо давно вже зварилось, а зайця з котом усе нема та й нема.

Всім звірам стало страшно.

— Мабуть, кіт зжер бідного зайця і йде тепер сюди,— вирішили вони і стали ховатися хто куди.

Ведмідь виліз на високе дерево, вовк вирив яму в кущах, сховався туди і прикрився жовтим опалим листям, а лисиця сховалась під купу хмизу.

А тим часом заєць знайшов кота на тому самому місці, де першого разу побачив його.

Тремтячи від страху і не підходячи близько до кота, заєць здалека крикнув йому:

— Гей! Всесильний коте!..— І більше заєць нічого не міг додати від страху.

Почув кіт заячий крик, подивився на нього своїми зеленими очима і побіг прямо до зайця.

«Ух! Він біжить, щоб з’їсти мене!» подумав боягузливий заєць і тут же упав мертвим.

А кіт побіг далі. Ось кіт почув у кущах смачний запах м’яса і наблизився до того місця, де ведмідь, вовк і лисиця варили м’ясо і ждали гостя.

Кіт підбіг до м’яса і почав жадібно їсти. Але бик, принесений ведмедем, був старий, і м’ясо було тверде і недоварене. Кіт їв і голосно пирхав.

Злякалась лисиця кетового пирхання, захотіла сховатись ще краще, завозилась і защемила свій хвіст у хмизі.

Почув кіт хрускіт у купі хмизу, подумав, що там миша, і кинувся на хмиз.

А лисиця злякалась, що страшний кіт зараз її розірве, вискочила з-під хмизу, відірвала защемленого хвоста та так і втекла, рятуючись від страшного кота.

А кіт і сам злякався лисиці; він, як рись, метнувся в кущі і вчепився там кігтями якраз у голову і очі вовкові.

— Ой, він мене хоче з’їсти! — завив вовк від страху і болю і кинувся щодуху геть з кущів.

Кіт до смерті перелякався вовка і, як білка, кинувся на дерево, на якому сховався ведмідь.

Ведмідь побачив кота, що дерся до нього, і грюкнувся від страху на землю.

А кіт, який так дуже налякав диких звірів, сидить на дереві і сам ледве дише з переляку.

Ведмідь, вовк і лисиця втекли без пам’яті в різні боки.

Нарешті вони розшукали в лісі один одного і сіли разом відпочити на дні глухого яру.

— Ну, як ви — живі? — питає ведмідь лисицю і вовка.

— Жива-то я жива, та хвоста в мене немає — кіт відірвав,— відповідає лисиця.

— Я теж зостався цілий, та ось ледве живий від кігтів цього кота; він всю шкіру на голові в мене подер,— сказав вовк.

— А ти як почуваєш себе? — спитали вовк і лисиця у ведмедя.

— А я тільки поламав ребра, коли кіт звалив мене з дерева,— відповів, охаючи, ведмідь.