Жив собі бідний дід. Мав він собаку. Як собака постарів, дід прогнав його з двору. Пішов собака в ліс, дивиться — аж там вовк сидить. Вовк і каже:
Іди до мене, будемо з тобою в дружбі жити.
Собака згодився. Одного разу лежали вони у лігві і захотіли їсти.
— Піди,— каже вовк,— подивись, може, хто в полі пасеться.
Вийшов собака, подивився та й каже:
— Гуси ходять!
— Клопоту густо, а в животі пусто! — відповідає вовк.
А собаці так їсти хочеться, що вже й гусятини покуштував би. Минає час, вовк знову каже:
— Піди подивись, може, там ще хтось пасеться.
Пішов собака, подивився та й каже:
— Свині ходять!
— Ой, з ними клопоту густо, а в животі пусто!
Через деякий час вовк знову каже:
— Вибіжи, може, ще хто пасеться.
Собака вибіг та й каже вовкові:
— Там кінь ходить!
— Ну, зараз підемо!
Вовк пірнув у воду, викачався в піску й питає собаку:
— Добре я придумав? Не впізнати мене?
— Добре!
Пішли вони до того коня. Вовк зайшов спереду, став проти морди й обтрусився. Кінь очі замружив, а вовк його за гриву та й задушив. Поїли вони, а тоді собака й каже:
— Отепер я вже навчився, піду сам.
Іде він, а назустріч кіт. Собака и кличе кота:
— Ходімо разом, я навчу тебе худобу душити.
Пішли вони в ліс. Собака наказує котові:
— Біжи подивись, може, хто в полі ходить.
Кіт побіг, повернувся та й каже:
— Гуси ходять!
— Е, клопоту густо, а в животі пусто!
А кіт їсти просить. Собака й каже:
— Піди ще, може, хто ходить.
Кіт сходив та й каже:
— Свині!
— Е, клопоту густо, а в животі пусто!
Через деякий час собака знов посилає:
— Біжи, може, хто ходить!
Кіт вибіг і каже:
— Кінь ходить!
— Ну, зараз підемо!
Побіг собака, пірнув у воду, тоді викачався в піску й питає кота:
— Добре я придумав?
— Ні! — відповідає кіт.
— А ти кажи, що добре!
— Ну, добре!
Собака підійшов до коня ззаду, а він йому як дасть копитом у лоба, той і очі витріщив.
А кіт каже:
— Оце добре!
