Алтан-Хайша — золоті ножиці

Бурятська казка

Колись, у давнину, жив, кажуть люди, розумний хан. У цього хана був один-єдиний син.

Думає хан: «Серце в мого сина начебто не лихе, та розум невеликий. Коли я вмру, як він керуватиме людьми? Треба знайти йому таку дружину, яка зуміла б його на добру путь на ставити, вчасно зупинити… А де її знайдеш, отаку дружину?»

І вирішив: «Нехай буде хоч донькою найпослідущого злидаря, мені все одно, аби тільки розумна була».

Вирядив хан посланців-тушемілів і наказав їм:

— Їдьте й знайдіть мені найрозумнішу дівчину!

Вирушили тушеміли в путь, об’їхали всі улуси, багато днів мандрували, ніде не змогли знайти такої дівчини, як треба. Гарних багато, й розумних чимало, а такої, як хан наказав знайти,— ніде не зустрічали.

Приїхали вони в один улус, аж бачать: стоїть скраєчку бідна юрта, а коло юрти нічого немає — ні коня, ні конов’язі.

Позлазили тушеміли з коней, тримають їх за поводи, хочуть десь прив’язати, а прив’язати нема до чого. Адже до юрти коней не прив’яжеш!

Тут з юрти визирнула дівчина. Глянула на них і питає:

— Чом ви не зайдете до юрти? Чому навколо ходите?

Тушеміли кажуть:

— Хотіли до вас зайти, та ось коней прив'язати нема до чого.

Засміялася дівчина:

— Невже не знайдете, до чого прив’язати? От вам зима, от літо — до них і прив’язуйте своїх коней.

Оглянулись тушеміли навколо, дивляться один на одного ніяк второпати не можуть, як це їм прив’язати коней до зими й літа?

Дуже розсердилися вони на дівчину: навіщо, мовляв, поглузувала з них? Посідали знову на коней і поїхали назад сумні-невеселі: так і не пощастило їм знайти мудру дівчину, яку б міг посватати ханський син.

Приїхали до хана. Став він розпитувати: де побували, яких дівчат бачили, чи знайшли десь розумну?

— Невдало ми їздили, великий хане,— відказують тушеміли,— Усе ханство об’їхали, до кожної юрти заходили, з кожною дівчиною розмовляли, а ніде такої невістки, як тобі треба, не могли знайти.

— І в бідні юрти заглядали? — питає хан.

— Були і в бідних,— кажуть тушеміли,— Наостанку до такої бідної юрти заглянули, що біля неї немає ні конов'язі, ані навіть стовпа. У цій юрті якась нерозумна дівчина живе. Такі слова говорить, що і второпати не можна.

— Що ж вона вам сказала? — питає хан.

— Визирнула вона з юрти,— розповідають тушеміли,— бачить, що ми шукаємо, куди б його коней прив’язати, і каже: «От вам зима, от літо, до них і прив’яжіть своїх коней!» Ніякого глузду нема в цих словах! Ми з нею й розмовляти не стали. Посідали на коней і поїхали назад.

Посміхнувся хан і питає своїх тушемілів:

— А чи, бува, не лежали біля цієї юрти сани й віз?

Глянули тушеміли один на одного, поміркували й кажуть:

— Як же ж ти довідався про це, великий хане? Справді, біля цієї обідраної юрти лежали поламані сани й віз.

— От вам зима й літо,— сказав хан.— Ви хоч і ханські тушеміли, а цього не второпали. Скажіть мені, де ця дівчина живе, я сам до неї поїду!

Наказав засідлати коня й рушив у дорогу.

Чи довго їхав хан, чи ні, а проте приїхав до тієї обідраної юрти. Скочив з коня, прив’язав його до воза й зайшов до юрти.

Бачить — сидять дід з бабою, а коло них пряде вовну дівчина небувалої краси. Зрадів хан:

«О, тут розум і краса поруч живуть».

Питає в дівчини:

— Як тебе звуть?

Дівчина каже:

— Звуть мене Алтан-Хайша — Золоті ножиці.

— Чому ж тобі таке ім’я дали?

— А я всі хитрощі-мудрощі відгадую, мов нитки ножицями розрізаю.

— Ану, принеси зараз мотузок з попелу,— каже хан,— мені дещо перев’язати треба.

Занепокоїлися дід з бабою: як же їхня дочка ханський наказ виконає? А дівчина засміялася й каже:

— Заждіть трохи, зараз принесу!

Вийшла вона з юрти, хутенько скрутила мотузок з соломи, внесла, поклала його біля хана і підпалила. Солома згоріла, залишився мотузок з попелу.

— Оце вам, великий хане, й мотузок з попелу! — каже Алтан-Хайша.

Засміявся хан:

— Не довго думала, та добре зробила!

Після цього звелів хан зварити тринадцять яєць, дав їх Алтан-Хайші й загадав:

— Виведи мені з цих яєць тринадцять курчат.

— Гаразд,— відказує Алтан-Хайша,— але ж курчат треба чимось годувати. Ось візьміть цю кашу, посійте її. Доки курчатка з яєць повилуплюються, з каші просо виросте. Змолотіть його — ото й буде корм для курчат.

Дід з бабою розгубилися: ану ж хан прогнівиться за такі зухвалі слова, звелить їхню юрту зламати, а їх самих прогнати геть! Але хан не гнівається, тільки всміхається, а сам думає: «Ніде такого бистрого розуму не зустрічав! Кращої невістки мені не знайти!»

Обернувся до старого батька Алтан-Хайші й каже:

— Давайте свататись! Хай ваша донька Алтан-Хайша буде моєю невісткою. Хочу свого сина оженити з нею!

Старий каже:

— У нас одним-одна дочка. Хто ж нас годуватиме, коли ми геть спорохнявіємо, хто нас доглядатиме? Ні, не можна, ніяк не можна віддати тобі нашу дочку!

Хан каже:

— Я вам нову юрту поставлю, довіку вас годуватиму,

А старий йому:

— Треба ще Алтан-Хайшу спитати, що вона скаже… Алтан-Хайша киває:

— Я згодна!

Приїхали по Алтан-Хайшу ханські посланці, відвезли її до ханського палацу.

Таке весілля влаштували, якого ще й у світі не було: м’яса наготували цілу гору, вина — ціле озеро, гостей поскликали з усіх кінців землі.

Дев’ять днів і дев’ять ночей банкетували, ледь-ледь на десятий день пороз’їжджалися гості по своїх домівках.

І всі радіють: хан не натішиться з молодої невістки, ханський син не натішиться з молодої дружини, а Алтан-Хайша — із свого чоловіка: хоч і не дуже розумний, зате гарний і серце в нього добре.

Якось одного погожого дня хан каже синові:

— Їдьмо полювати!

Засідлали найкращих коней і поїхали. їдуть — хан попереду, ханський син позаду.

Приїхали в одну падь, стали полювати. Хан хутко наздогнав козулю, вбив її й каже синові:

— Я ще до сусідньої паді загляну, може, підстрелю ще одну козулю, а ти залишайся тут, приготуй нам обід.

Син питає:

— Як же ж я отой обід готуватиму? Адже ми з собою казана не взяли.

— У лісі дерев багато. Обійдешся дерев’яною посудиною!

Більше хан нічого не сказав. Шмагнув коня й поскакав собі.

Прив’язав ханський син свого коня, дістав топірець, зрубав дерево й став видовбувати оцупок, щоб дерев’яного казана змайструвати. Довгенько морочився, а зробив небагато — зовсім невеличку дірку видовбав.

Тут хан повернувся, ще одну козулю привіз. Сам веселий, задоволений. А як глянув на сина — похмурнів, брови насупив. Бачить — сидить син, як і сидів, потом обливається, морочиться, сосновий оцупок довбає, дерев’яного казана майструє.

Як ухопить хан нерозумного сина, як почне шмагати нагаєм. Потім скочив на коня, звелів синові додому вертатися.

— Вже вдома пообідаємо,— каже.

Син насилу на коня виліз, чвалає слідом за батьком… Довго так їхали — хан попереду, син позаду. Оглянувся хан, бачить: син геть відстав.

— Гей, сину,— гукає,— тягни свого коня за хвіст!

Син скочив з коня й ну тягти його за хвіст. Побачив це хан, знов спалахнув.

Примчав до сина й давай шмагати його нагаєм. Шмагав, шмагав, аж утомився.

Приїхали вони додому, обидва невеселі, обидва мовчать.

Сіли обідати. Ледве встали з-за обіду, ханський син зараз до себе пішов, ліг та й стогне потихеньку.

Алтан-Хайша питає:

— Що тобі? Чому стогнеш?

— Ох, ох, усе болить!

— Що ж у тебе болить? Чи ти, бува, не захворів? — допитується Алтан-Хайша.

Ханський син каже:

— Ні, не захворів я. Батько мене на полюванні довго нагаєм шмагав.

— За віщо ж це? — питає Алтан-Хайша.

— А я й сам не знаю. Мабуть, з глузду з’їхав на старість… Приїхали ми в одну падь, він убив козулю й каже: «Готуй нам їжу!» Я питаю: «Як же я готуватиму? У нас казана немає!» Він каже: «Обійдешся дерев’яною посудиною». Ну, я зрубав дерево й почав дерев’яного калана видовбувати. Під’їхав він, побачив це, нічого не сказав та як почне нагаєм шмагати!

— А за віщо ж тебе вдруге бив? — знов питає Алтан-Хайша.

Ханський син каже:

— Коли ми поверталися з полювання, я дуже відстав. Батько гукає: «Тягни свого коня за хвіст!» Я й став тягти коня за хвіст. Тут батько знов як примчить до мене, як почне нагаєм шмагати! Ні, мабуть-таки, він з глузду з’їхав.

Вислухала це Алтан-Хайша й каже:

— Ні, батько зовсім з глузду не з’їхав. Це у тебе в голові розуму не дуже багато. Не міг уторопати, що він вказав!

— А що ж тут можна второпати? — дивується ханський син.

Алтан-Хайша каже:

— Коли батько сказав тобі: «Обійдешся дерев’яною посудиною», ти настромив би шматки м’яса на сучок та й смажив би їх на вогні. Ось тобі й дерев’яний посуд!

— А нащо ж він звелів мені тягти коня за хвіст?

— Та хіба ж те хотів сказати хан? Він хотів, щоб ти не відставав, щоб поганяв свого коня гарненько. Оце тобі й «тягти коня за хвіст!»

А старий хан стояв за дверима й чув їхню розмову.

Думає собі: «Ні, таки справжнє диво моя невістка Алтан-Хайша! Усі мої тушеміли проти неї дурні, нерозумні діти! Ось тепер я можу спокійно покинути своє ханство й поїхати до Шажин-Номон-хана. Він теж розумом славен; ану ж перевірю, чи й справді це такий мудрець, як люди кажуть?»

Зібрався хан і наступного ж дня рушив з двома баторами в сусіднє ханство, до Шажин-Номон-хана.

Втрапив він на велике свято. У Шажин-Номон-хана гостей не злічити. Сам Шажин-Номон-хан походжає пихатий, гордий.

Питає він нашого хана:

— З чим до мене приїхав?

А той йому:

— Позмагатися до тебе приїхав, побачити, хто з нас гострі ший розумом!

— Гаразд,— каже Шажин-Номон-хан,— ось я буду тобі загадки загадувати, а ти відгадуй.

Шажин-Номон-хан такі вже хитромудрі загадки загадуєта наш хан не довго думає, одразу їх розгадує. Аж прикро стало господареві.

Каже він нашому ханові:

— Ось тепер ти загадуй, а я відгадуватиму.

Наш хан загадав загадку, а Шажин-Номон-хан міркує-міркує — ніяк відгадати не може. Загадав другу — й другої Шажин-Номон-хан відгадати не може. Загадав третю — та хоч як господар морочився, не міг і третьої відгадати.

І так він оскаженів з досади й гніву, що наказав вартовим закувати нашого хана в ланцюги й прив’язати до стовпа за шию.

— Через три дні відрубайте йому голову,— наказує Шажин Номон-хан,— щоб і на світі його не було! А баторів його зарубайте зараз!

Бачить хан — смерть близько!

Став він прохати Шажин-Номон-хана:

— Яка ж тобі користь буде, коли відрубаєш мені голову? Краще візьми за мене великий викуп.

Жаднючий був Шажин-Номон-хан. Питає він:

— А що ж даси за себе?

Хан каже:

— Дам багато овець і корів, багато золота. Тільки дозволь мені додому листа написати — все відразу буде: і скот, і золото.

Скликав Шажин-Номон-хан своїх нойонів, князів та вельмож і став з ними радитись.

Нойони кажуть:

— Голову йому відрубати не важко, краще викуп узяти.

Мовить Шажин-Номон-хан:

— Пиши додому листа — нехай викуп привезуть.

Зрадів хан, став листа писати:

«Приїхав я з моїми баторами до славного ханства Шажин-Номон-хана й трапив саме на багате свято. Залишився я в славного Шажин-Номон-хана гостювати. І вдень і вночі бенкетую та розважаюся. Сплю я на м’якому зеленому матраці, вкриваюся синьою ковдрою, гаптованою золотом. Славний Шажин-Номон-хан подарував мені дорогі прикраси на руки й на ноги, на шию вдягнув срібного крученого ланцюга. Для послуг мені дав найкращих своїх людей: вони від мене ні вдень ні вночі не відступають.

Коли одержите цього листа, приготуйте славному Шажин-Номон-хану багатющі дарунки: женіть усіх моїх рогатих корів та биків, а слідом за ними женіть весь безрогий скот. З трьох золотих осик, що виросли у нас на подвір’ї, дві зрубайте й одразу ж спаліть, а одну з собою везіть до кордонів володінь славного Шажин-Номон-хана. Сивого мого коня з собою не беріть — він скакун поганенький, нікому тут не потрібен, нехай у своїй стайні стоїть! Листа цього нехай розріже своїми золотими ножицями моя молода невістка».

Прочитав цього листа Шажин-Номон-хан, прочитали його тушеміли й нойони і сказали:

— Пише хан, щоб добрий, багатющий викуп надіслали нам! А на розум він, мабуть, не дуже багатий: он скільки безглуздих слів у своєму листі понаписував!

Узяли цього листа три найбистріші посланці Шажин-Номон-хана й чимскоріше поскакали в землі нашого хана.

Вручили вони листа ханському синові. Той прочитав, нічого не второпав. Ханські нойони прочитали, теж нічого не зрозуміли. Одне збагнули: треба ханський наказ виконувати.

Заметушився ханський син, заметушилися радники й нойони: наказують зганяти докупи биків, корів та овець. Самі бігають, шукають, де на подвір’ї золоті осики виросли. Крик, лемент, гамір стоїть…

Один з радників каже:

— Постривайте! Адже наш хан пише, щоб листа розрізала своїми золотими ножицями його невістка-розумниця. Треба їй віднести листа!

Принесли листа Алтан-Хайші.

Прочитала вона й каже:

— Схопіть зараз двох посланців Шажин-Номон-хана й киньте у в’язницю, а третього закуйте в міцні ланцюги!

Послухалися ханські радники, зробили так, як Алтан-Хайша звеліла.

Потім скликала вона всіх і сказала:

Не так ви зрозуміли, що нам хан пише! Трапив він у велику скруту, от і пише так, щоб ніхто, окрім нас, не зрозумів… «Залишився я погостювати в славного Шажин-Номонхана» означає, що наш хан трапив у полон… «І вдень і вночі бенкетую та розважаюсь» — весь час тужу й журюся. «Сплю на м’якому зеленому матраці» — лежу на траві. «Укриваюся синьою ковдрою, гаптованою золотом» — сплю під зоряним небом. «На руки й на ноги подарував мені Шажин-Номон-хан дорогі прикраси» — звелів надіти кайдани на руки й на ноги. «На шию вдягнув крученого срібного ланцюга» — прив’язав мене за шию мотузкою. «Для послуг мені дав найкращих своїх людей, вони від мене ні вдень ні вночі не відступають» приставив до мене грізну сторожу.

Слухають радники й нойони, слухає ханський син, дивуються мудрості Алтан-Хайші, а вона далі листа читає:

— Просить наш хан пригнати до Шажин-Номон-хана всіх своїх рогатих биків та корів, а слідом за ними й весь свій безрогий скот — це означає, що хан велить зібрати усіх своїх воїнів з луками та списами, а за ними й воїнів з мечами. З трьох золотих осик, що виросли у нас в дворі, наказує він дві зрубати, а одну везти до кордонів володінь Шажин-Номон-хана. Це означає: двох посланців Шажин-Номон-хана вбийте, а третього візьміть проводирем.

Усі питають:

— Про якого ж це сивого коня пише наш хан?

— Пише він про свого сина,— каже Алтан-Хайша,—наказує йому тут залишатися. Готуйте військо, треба в похід іти'

Небагато часу минуло, вже згромадилося ханське військо. Попереду лучники пішли, позаду воїни з мечами: сама Алтан-Хайша їх повела.

Полонений посланець Шажин-Номон-хана дорогу показу вав.

Грізною хмарою налетіли вони на володіння Шажин-Номон-хана. Він і війська свого зібрати не встиг. Схопили Шажин-Номон-хана, привели до Алтан-Хайші.

Питає його Алтан-Хайша:

— Чи до вподоби тобі, славний Шажин-Номон-хане, наші дарунки?

Мовчить хан, труситься весь, словечка з жаху вимовити не може. Наказала Алтан-Хайша зв’язати його, як барана, й везе в своє ханство.

А наш хан повернувся, скликав усіх своїх підданців і сказав:

— На всій землі немає такої мудрої жінки, як Алтан-Хайша! Як умру — хай вона править моєю країною!

Так і сталося, як бажав хан. Коли помер він, стала правити ханством Алтан-Хайша — Золоті ножиці, дівчина з бідної юрти.

Перекладач: М. Пригара

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up