Притчі про Моллу Несарта

Оповідають старі люди, що у давні часи жив у Чечні веселий та дотепний чоловік, якого прозивали Моллою Несартом. В інших землях такого чоловіка називали Моллою Насреддіном. В Інгушетії його звали Цагеном…

Різне казали про Моллу Несарта. Одні вважали його мудрішим за всіх мудреців, інші називали негідником та дурнем. Одні любили його, інші ненавиділи й навіть боялися. Одні раділи його жартам, а інші й слухати про них не могли. Різні про нього оповідали історії. Їх і зараз пам’ятають та передають із вуст в уста в аулах та містах. Бо завжди знав, чого хто варт, премудрий та веселий Молла Несарт. Ось послухайте — і самі скажете: для кого Несарт був у горлі кістка, а для кого як втіха та добра звістка.

Молла Несарт у шаха Тамерлана

Почув про хитромудрого Моллу Несарта великий завойовник шах Тамерлан і вирішив подивитися на нього та й заразом перевірити його дотепність.

Покликали Несарта до шаха. Люди бувалі порадили: «Без подарунка до грізного шаха не приходь!»

Поніс Молла Несарт шахові смаженого гусака. Йшов-ішов та й зголоднів. Спершу терпів, а далі терпець урвався: відламав гусячу ніжку та й з’їв. Приходить до шаха й подає йому свій подарунок. Шах обдивився гусака, постеріг, що немає однієї ноги, і розгнівався:

— Як ти смів одноногого гусака мені принести? Де його друга нога?

— Друга нога? — здивувався Несарт.— А хіба бувають і двоногі гуси? Оце так диво дивнеє! І чому це аллах іншим дав двоногих гусей, а нам тільки одноногих?!

— Ти що, за дурня мене маєш? Де ти бачив одноногих гусей? — зарепетував шах.

— Ходімо, покажу,— спокійно відповів Несарт і повів шаха на луг, де ще раніше помітив гусака.

Гусак стояв на одній нозі, друга була підібрана під черевце. Шах вирішив вивести брехуна на чисту воду, схопив каменюку й кинув у гусака. Гусак злякався й кинувся тікати.

— Бачиш, Молло Несарте, скільки ніг у гусака? — гордо мовив шах Тамерлан.

— О наймогутніший із шахів! Що ж дивного в тім, що в мить небезпеки в гусака з’явилася друга нога? Якщо у тебе жбурнути каменем, то чи зможеш ти поручитися, що замість двох ніг у тебе з переляку не виросте чотири?

Шах не знайшовся, що відповісти, і поспішив перевести мову на інше:

— Скажи-но мені, скільки на небі зірок?

— Рівно стільки, скільки вовнинок на моїй папасі,— не замислюючись, відповів Молла Несарт.

— Ти брешеш! — вигукнув шах.

— Що ти, ліпше бути німим, аніж брехати,— образився Молла Несарт і додав: — Якщо ти не віриш мені, то перелічи вовнинки на моїй папасі, а потім перелічи зорі в небі,— не мені, а тобі стане соромно за себе.

Шах вирішив промовчати на таку нахабну відповідь і запитав:

— А де середина землі?

Молла Несарт озирнувся, побачив неподалік пагорб, вибіг на нього, уткнув на вершині палицю й мовив:

— Осьде середина землі!

— Ти знову брешеш! Я звелю своїм воїнам відрубати тобі голову! — розгнівився шах.

— О найгрізніший із шахів, стратити мене легко. Навіщо таким славним воїнам доручати таку легку справу? Звели їм ліпше перевірити, чи правду я кажу. Нехай переміряють землю — і ти сам побачиш, що бідолаха Несарт мав рацію.

— Хай тобі грець! — сплюнув шах Тамерлан, — У тебе на все готова відповідь! Іди геть з моїх очей!

А Несартові того тільки й треба було!

Несарт і нечесний суддя

Йшов Молла Несарт додому — і раптом хтось сильно вдарив його ззаду по шиї. Розгніваний Несарт обернувся й гримнув на напасника:

— За що ти вдарив мене, і яке ти маєш право таке чинити?

— Пробач мені, чоловіче, я помилився,— заговорив незнайомий,— Я мав тебе за іншого, аж ти, виявляється, тільки схожий на того…

Проте хоч незнайомий і вибачився, Молла Несарт вибачення не прийняв і подав на напасника скаргу судді. Не знав Несарт, що суддя в цьому аулі й напасник були друзі. І звідки ж було знати, що суддя і той багач, який образив Несарта, тайкома стрілися й домовилися, як поводитися на суді?

І от настав день суду. Молла Несарт почав скаржитися судді на зухвалість багача, який завдав йому нечуваної образи,— а суддя навіть слухати не хоче. Та від Несарта просто так не відчепишся! Тож суддя, аби створити видимість справедливості, сказав:

— Візьми від звинуваченого один карбованець та й по всьому!

— А в мене грошей при собі немає,— відповів багач.

— То сходи додому та й принеси,— наказав суддя, підморгнувши багачеві.— А ми почекаємо…

Пішов багач додому. Минає година, друга, третя… Нема багача з отим карбованцем… Зрозумів тоді Молла Несарт, що його ошукано. Він підвівся з свого місця, підійшов до судді, дав йому по шиї та й каже:

— Більше чекати я не маю часу. Оскільки я завдав тобі такої ж образи, як твій друг мені, то візьми у нього мого карбованця та й по всьому!..

Клопіт з віслюком

Віслюк у Молли Несарта був найупертіший у всьому аулі.

Якось пригнав Несарт його додому, навантажив на нього мішок пшениці та й погнав до млина. У млині він стрів чимало знайомих і не постеріг за жартами та сміхом, як його пшениця змололася і як настала ніч. Спохопився Молла Несарт, заквапився додому, ледь попрощавшись із мірошником та приятелями…

Поїхали. Доки їхали по рівному, віслюка не треба було підганяти. Та ось дійшли до гори, за якою був аул,— і тут віслюк уперся. Скільки не бив його Молла Несарт палицею, віслюк не рушав з місця і квит…

— Ах ти ж, уперта худобино!!! — закричав він, охоплений люттю.— Та це ж отак я все життя з тобою простою!

Схопив він віслюка за вуха і став тягти вперед. А віслюк — назад!

— Е-е-е! — вигукнув Молла Несарт.— Теперечки я знаю, як тебе укоськати, вража худобино!

Обійшов Молла Несарт віслюка, ухопив його за хвоста й потяг назад! Еге ж! Не встиг і охнути, як віслюк умить попер і мішок, і Моллу Несарта на вершечок гори!!!

…А то якось поїхав Молла Несарт на віслюкові в ліс по хмиз. День був спекотливий, віслюк ішов поволі, Несартові стала докучати спрага. Знявши з себе бешмет, він поклав його віслюкові на спину й наказав:

— Піди до дружини, віднеси мій бешмет, а натомість принеси глек з водою.

Повернув віслюка хвостом до себе, дав йому штурхана ногою, щоб той ішов додому, а сам ліг відпочити. Ліг та й заснув…

Прокинувся Молла Несарт, коли сонце вже хилилося до вечірнього пруга. Дивиться — а віслюка й досі немає.

— От же вража тварюка! — розгнівався він.— І досі йде!

Молла Несарт підвівся й поволі пішов віслюкові навстріч.

Йде й роззирається довкола, чи не видно його сірого.

Пройшов уже більшу половину шляху, а віслюка все нема.

Та ось нарешті побачив його на зеленому моріжку: віслюк

любесенько скубав травицю.

— Так отак-то виконуєш мої накази?! — нагримав Молла Несарт на віслюка,— Ну, постривай, зараз я тобі покажу!

А сірий собі пасеться та ще й хвостом відмахується від господаревих слів.

— Ах, так ти отак?! Ти мене й слухати не хочеш! — ще дужче розлютившись, закричав Молла Несарт — і саме цієї миті уздрів, що на віслюкові немає бешмета: сірий, блукаючи по кущах, давно вже загубив його.

Зірвавши з віслюка сідло, Молла Несарт сказав погрозливо:

— Ось так! Поки не повернеш мені бешмет, доти не матимеш сідла!..

Кажуть, що вухатий не дуже за тим сідлом і плакав…

…А то якось надумав Молла Несарт поїхати на своєму впертому віслюкові до міста. Сів та й поїхав. Ось під’їхав він до базару, прив’язав віслюка до стовпа, а сам сів під навісом і попрохав дати йому піалу чаю.

Аж тут якийсь чоловік під’їхав до базару, зліз зі свого віслюка й почав прив’язувати його біля віслюка Молли Несарта.

— Не роби цього, найшановніший,— сказав йому Молла Несарт,— мій віслюк на весь аул славен своїм брикливим норовом. Щоб, бува, чого не сталося!

Чоловік у відповідь нічого не сказав і, підійшовши до Молли Несарта, сів поряд з ним.

«Певне, глухонімий», — подумав Молла Несарт, підвівся зі свого місця й пішов до віслюка, щоб прив’язати його до іншого стовпа — од гріха подалі. Та саме цієї миті віслюк Молли Несарта так хвицнув чужака, що той тільки гигнув та й упав мертвим.

Господар віслюка підхопився з місця та й заходився лаяти Моллу Несарта.

— Але ж я тебе попередив,— відказав йому Несарт. — Отже, ти сам і винен!

Але чоловік не слухав його доказів.

— Твій віслюк,— сердито вигукнув він, — убив мого віслюка, отже, ти мусиш мені за нього заплатити!

— Диви, що вигадав, — засміявся Молла Несарт. — І не подумаю!

Тоді чоловік пішов до судді й подав йому скаргу на Моллу Несарта… Суддя тут же викликав Несарта до себе й почав його допитувати. Проте нічогісінько у відповідь не почув — Несарт мовчав. Суддя похитав головою та й каже:

— Я бачу, що цей чоловік німий — він не міг тебе попередити. Отже, провини за ним я не бачу.

Тоді позивач розсердився:

— З чого ти взяв, що він німий? Коли я під’їхав до базару, то він же сам мені й сказав, що його віслюк славен на весь аул своїм брикливим норовом. І він же казав мені, щоб я не прив’язував свого віслюка поряд з його віслюком! А ти кажеш, що він німий!

— Так чому ж ти вимагаєш із нього гроші за вбитого віслюка, якщо він тебе попереджав?! — запитав суддя,— Цей чоловік і справді ні в чому не винен.

— Істинно так, — радісно гукнув Молла Несарт. — Я йому те ж саме кажу, а він ніяк не вірить!

Так Молла Несарт довів свою правоту. Бо розумний був. Та й суддя справедливий на цей раз виявився.

Беріг свого віслюка Несарт — хоч і була ця худобина дуже норовиста…

Якось прийшов був до Молли Несарта сусід-багач. Каже:

— Дай мені на кілька годин віслюка — сіна привезти.

А віслюк у Несарта вже був старий — отож він і пожалів його дати.

— Віслюка вдома нема,— сказав Молла Несарт.

— Шкода, шкода,— мовив сусід та й пішов уже до хвіртки,— аж тут, як на гріх, віслюк у хліві почав ревти, мов труба.

— Що ж ти кажеш неправду, Молло Несарте? — з докором мовив сусід.— Адже твій віслюк у хліві!

— Ах ти ж, старий дурню, невігласе! — гукнув Молла Несарт.— Ти що ж оце — віслюкові більше віриш, аніж мені?!

Побились об заклад

Йдучи повз сад свого сусіда-багача, Молла Несарт побачив, що той сидить на дереві. А дерево те було старе-старе й товсте — троє чоловіків ледь-ледь могли його разом обхопити…

— Гей, сусіде,— гукнув Молла Несарт.— Пильнуй, щоб разом з деревом не впасти на землю!

— Та хіба можливо, щоб таке дерево впало? — засміявся сусід.

— Ого! Ще й як! — промовив Молла Несарт.— Поб’ємось об заклад: я тричі вдарю по дереву сокирою — й воно тут же впаде!

— А якщо не впаде? — запитав, усе ще сміючись, сусід.

— Якщо впаде — то даєш мені золотого, а як ні — то я тобі,— відповів Молла Несарт.

— Гаразд! — погодився сусід.

Молла Несарт пішов додому по сокиру, приніс її, замахнувся і вдарив по дереву раз. А воно навіть не гойднулося. Сусід ще дужче засміявся. Тоді Молла Несарт ударив удруге. Дерево й не збиралося падати. Тоді Молла Несарт кинув сокиру та й пішов у свій сад.

— Гей, гей, Несарте! — загукав з дерева сусід.— Ти програв, давай сюди золотого!

— Це ж чому я програв? — гукнув зі свого саду Молла Несарт.— Я ж ударив тільки двічі. А якби ударив я втретє, то ще невідомо, що було б!

— Ну, то вдар, удар утретє!

— Утретє я вдарю наступної весни! А ти посидь доти на дереві! — сказав Молла Несарт багачеві та й пішов собі.

Чому Несарт купив тільки один чув’як

А то якось Молла Несарт поглянув на свої чув’яки й побачив, що правий зовсім уже каші просить. Пішов до шевця:

— Маєш готові чув’яки?

— Маю,— відповів швець.

— Продай мені чув’як на праву ногу.

— А хто ж ото продає один чув’як?

— А навіщо мені два, якщо один у мене цілий? — відповів Несарт.

— А куди я другий подіну? Викинути накажеш?

— Навіщо викидати? Не мине й двох місяців, як по нього покупець прийде.

Швець посміхнувся й вирішив: продам цьому веселому Несартові один чув’як, хай йому… Продав, а потім і думає: це ж де ще такий дурень візьметься, щоб купувати один чув’як?

Минуло два місяці. Коли дивиться швець — а до нього Молла Несарт іде!

— А, це ти?! — зрадів швець,— Певне, хочеш довідатися, чи продав я другий чув’як? Так ні ж, не продав: не трапився покупець.

— Як-то ні? А я? Тепер у мене лівий чув’як каші просить,— сказав Несарт.

— Чому ж ти одразу не купив обидва?

— Хе-хе!.. Купиш обидва — будуть вони обидва нові, а потім обидва старими стануть. А якщо купувати, як я, то один завжди буде новий! А до того ж, на два чув’яки одразу я ніколи не назбираю грошей.

Джерело: Чечено-інгуські народні казки: Збірка казок.— К.: Веселка, 1985.
Перекладач: Станіслав Тельнюк

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up