Дерев’яний король

Був собі один король і, не знать, що таке на нього напало, тільки якось раз вранці вийшов він сам-самісінький за двірську браму на прохідку. Пішов та й пішов і вийшов на поле, а там чоловік оре скибу. Дивився король, дивився, як той хлібороб на кам'янистій землі з плугом бідує, а далі й озивається:

— Бачу я, мій друже, що маєш важку роботу!

А той йому:

— А таки — важку! Правду кажете, ваша милость. Звісно,— орати не так легко, як королювати.

Король трішки насупився.

— Ба ні! Ти затям собі, мій золотий, що кожен повинен робити по своєму розуму,— тільки ж і королювати — зовсім не така то вже й легка річ, як тобі здається.

І почав він докладно розповідати, як мусить керувати всією країною, в суді засідати, людей рівняти. Не дурно ж в нього вся голова посивіла. Ні, ні; без його королівського піклування уся держава враз би загинула!..

Селянин тільки собі в вуса всміхається, а й пари з вуст не пускає. Витрусить люлечку, знову тютюном наб'є та на небо поглядає. А потім і каже:

— Звісно, ваша ясновельможність, все воно ніби й справді так, що й казати! Але ж ходімо лишень об заклад, що без оранки не проживеш, а от без короля, то можна й обійтися.

Король вже й зовсім розгнівався.

— Ах ти ж, сякий-такий,— гримає,— що ти мені отим хочеш сказати, га?! Ану, гайда за мною до замку, там ти мені доведеш, що тут оце базікав. А не доведеш,— то й голову з плечей!

Селянин нітрохи не звомпив і мовчки пішов за королем.

От дійшли вони до двору. Звелів король замкнути хлібороба у роговій вежі в добрій кімнаті; наказав, щоб дали йому добре попоїсти, але не велів до нього нікого пускати, щоб ніхто не бачив, що він там робитиме. Тільки приходив до нього один дідусь Матвій, що королеві чоботи чистив та ще дещо прибирав. Отой один приходив до в'язня й приніс йому кілька дровенят на паливо.

Дав король хліборобові строку до ранку. Але ж, коли прийшов вечір, переказує селянин королеві, щоб той до нього прийшов, мовляв, він йому щось цікаве покаже. Тільки, щоб король нікого з собою не брав, хіба що самого Матвія.

— Оце подивіться, ваша ясновельможність, яку я штукерію вимушував. Витесав я оце немовби людську подобу з деревини. Досить, правда, вона незграбна, бо тесав я сокирою та різав складаником, ну, та вже нехай собі, добра буде й така. Тепер одягнемо її у ваше королівське вбрання, на трон посадимо й буде воно собі королювати. Та ще й як добре королюватиме, о-го-го! Не згірш, як і ви самі. Одно тільки треба, щоб Матвій смикав за мотузочку, куди буде слід. Отим я й доведу своє слово перед вашими світлими очима.

— Ну, ну! Доведи, мій золотий, доведи! — А не доведеш — то покоротшаєш по самі в'язи,— відповідає король лагідненько.

Вранці другого дня, коли ще всі спали, приперли хлібороб з Матвієм дерев’яне опудало до королівської залі. Король позичив їм свої шати, а сам, одягшись в святочне Матвієве вбрання, став за перетинкою.

Посходились дворяни; вклонилися аж до землі: доброго ранку бажали. І, коли комусь з них дерев’яний король поважно кивав головою на привітання,— той враз задирав носа на лікоть вище, як інші.

Прийшли потім люди на суд. Король поважно слухав обидві сторони, а далі, коли йому міністр у дерев’яне вухо, що слід, пошепче,— кивав головою. І щораз, як король кивав,— міністр справедливості виголошував: «Того треба повісити; тому всипати двадцять п'ять канчуків; того закинути до хурдиґи».

Отож усе робилося саме так, як вимагала справедливість. І тривало те аж протягом цілої години.

Потім, як уже всі розійшлися й, виходячи, вихваляли королівську справедливість,— мусив король остаточно признатись, що заклад він цілком програв.

Та ж закортіло йому й свого довести! А хіба, мовляв, він не зробить такого дерев’яного селянина, що сам буде орати?!

Ну, добре.

Віддав йому хлібороб свого складаника з дорогою душею; а як побачив, що король вже собі й пальці порізав,— то ще й сам став йому в роботі до помочі.

От прийшли вони на поле: плуг стоїть, де й стояв; поблизу й воли пасуться. Однак, як не смикав король за мотузку,— а опудало не оре, хоч ти йому що!

Розсердився король, аж потемнів увесь; а коли хлібороб забажав дістати своє вигране,— то король тільки ногами затупотів: досить, мовляв, з тебе й тієї нагороди, що принесеш додому свою голову на плечах!

А вернув до замку, то з великого пересердя закинув геть всі свої господарські причандалля…

З того часу в тій землі,— а де саме те було — не знаю й брехати не буду,— королює дерев’яний король; а старий Матвій, що раніш чоботи чистив та ще дещо прибирав,— як бува потреба,— смикає його за мотузку…

Перекладач: Королів-Старий Василь

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up