Дім

Кінчалося літо, підходила осінь.

Актеон спав безтурботно до цього часу на моху, а за ковдру було йому широке небо ночі. Коли ж незвиклий холод почав вертіти йому кістки, то він став збирати хмиз на багаття. Але ж хмиз не горів: він завжди був мокрий і так просякав водою, як і сам мох.

Що мав робити недосвідчений юнак, який вперше опинився сам собі в диких лісах?..

І надумав він подивитись, як інші люди забезпечують себе на зиму. Побіг він диким лісом, біг довго; потім побіг полем й аж через кілька день натрапив на кальний, розмоклий шлях. І шляхом біг довго, довго. Коли ось, бачить, стоїть при дорозі чудовий дім; та ні, не дім, а — палац. Навколо сад, а в ньому, на жовтих стежках немає й сліду болота, хоч би йшов дощ кілька день без упину! Той дощ тільки шумить по замкнутих водограях, а поміж бузкових кущів виблискують білі постави.

Актеон спинився перед золоченими штахетами й заздрощами сповнилось його серце, коли він побачив пишно вбраного панича, який перелякано дивився з вікна на нього, прикритого звірячою шкурою дикого мисливця з диких лісів. Таких той панич ще зроду не бачив, лише чував про них від людей.

— Чи це твій дім, ясний пане? — спитав юнак.

— Мій.

— Як же ти добув таке гарне житло, куди й дощ не падає й де можна в сухому місці приховати хмиз на багаття?

— Я сам собі поставив його, хлопче!

Зітхнув Актеон. Ще раз поглянув на чудовий дім, на виточені карнизи, на цяцьковані оздоби, на мальовничо прикрашений дах…

Ні, де вже йому самому поставити собі такого дома!..

Не знав бо він, що панич сказав: «поставив» в тім розумінню, в якому, наприклад, говорять історики: «Цісар Карл поставив моста на Влтаві…»

І подався він вперед розмоклим шляхом, а рідке болото летіло бризками навколо його, а дощ булькав по калюжах…

Стоїть при дорозі дім, менший, як той палац, однак — так само добрячий. А за ним, в імлі ціла низка подібних домів виступає.

Спинивсь Актеон перед плотом з дощок біля саду. Повне заздрощів його серце. Коли це бачить, в одному з вікон стоїть чисто одягнений чоловік і здивовано поглядає на нього,— півголого, звірячою шкурою прикритого, дикого мисливця з диких лісів, такого, про яких раніш доводилось тільки чувати.

— Чи то твій дім, пане? — питає Актеон.

— Мій.

— Як же ти збудував собі таке гарне житло, до якого і дощ не падає, і де можна переховувати хмиз на багаття під покрівлею, в сухому місці?

— Збудував я цей дім власною дбайливістю, мій золотий!

Актеон ще раз кинув погляд на білий будинок, на заплетені виноградом стіни та вікна, за якими передчувалося тепло та затишок, й глибоко зітхнув.

«Радніший і я прикласти своєї дбайливості, щоб мати собі такий дім та ще й таку гаптовану намистом круглу шапочку на круглій голові, як у того пана, але як?!»

Не знав бо він, що міщанин називає «власною дбайливістю» умови з підрядчиком та гризню з робітниками, які будували його дім за гроші, зоставлені в спадщину батьком. Не знав і того, що таке — гроші, дикий мисливець з диких лісів.

І посунув він по тій м'якій болотяній дорозі назад, до своїх диких лісів. А по тій дорозі прийшов до чепурненької хатинки в полі. Правду кажучи, була вона трохи похилена, дах в ній прогнив і стріха покривилася, одначе ж побачив у ній Актеон біля вікна чоловіка, на якого не падав дощ і не дув вітер.

— Твій це дім, чоловіче?

— Мій.

— Як же ти збудував собі цю затишну хатину?

— Працею власних рук, мій хлопче!

Актеон знову поглянув на червону непалену цеглу, на криву стріху:

— Ну, то вже такого й я собі збудую!..

І швидко побіг він далі шляхом, а рідке болото бризкало навколо нього, а дощ лопотів по калюжах. Шкодував лиш юнак, що забув запитати того чоловіка, а як саме таку хату мурувати?

Коли це йде йому назустріч бурлака Родрига, на прізвисько — Кропива, й співає-виспівує:

— Хіба мені треба хати,

Коли світ увесь — мій дім?!..

Маю я розкішні шати:

Скрізь по них на латі — лата,

Дощ ніщо не вдіє їм!..

Гей, гей! Гей!..

Молодий мисливець спинив веселого співака:

— Зайдиголово Родриго! Чи не знаєш ти часом, як вибудувати от такий червоний домок, до якого і дощ не падає й у якому можна ховати сухий хмиз на багаття?

— Навіщо тобі про те знати, молодий мисливче, з диких лісів? — З цегли його будовано.

— З цегли?.. А як роблять цеглу?

— З глини, юначе; а потім тую цеглу випалюють на вогні. Еге-ге! Та чи не намислив ти часом ставити дома в своїх диких лісах?! Ну, що до мене, то я не з тих, які охочі займатись такою справою…

— Хіба мені треба хати,

Коли світ увесь — мій дім!?..

Зайда Родрига, на прізвисько Кропива, співав далі своєї веселої пісеньки, а мисливець Актеон помандрував до своїх диких лісів…

 

* * *

 

Тяжко повірити, скільки треба праці, щоб виробити цеглину! Поки-то розмісиш глину руками, поки вибереш з неї всі камінючки, а коли вже нарешті зліпиш цеглину, то вона або вийде кривобока, або горбчаста,— от і починай тоді всю роботу з початку. А пощастить якусь зробити добре, й радісно віднесеш її на купу хворосту, щоб випалити, аж тут хмиз не горить, бо промок наскрізь. Зоставиш ту цеглу до другого дня,— аж, дивись, до ранку розмокне загорьована цегла на кашу! Часом вже й вогонь добре розпалиш й радісно пильнуєш, як поволі тая цеглина от-от допалюється до червоного, коли враз маєш знову мороку: трісь — і кінець!..

Отож і не диво, що перша цеглина забрала у Актеона більш, як тиждень праці.

Коли ж то почне він свою будівлю?!..

Десять разів закидав геть юнак глину, десять разів вирікався своєї думки, але ж десять разів знову ставав він до праці, коли холодний вітер проймав його голі плечі. Та все ще не мав бажаної хати і спав, як раніш, по печерах та в дуплах дерев. Його тіло звикло до холоду так само, як і до палкого сонячного проміння.

І так пережив він дощову добу. Коли ж весняне сонце наповнило природу веселим сяйвом; коли було радісно спати на запашному мохові без іншої прикривки, як глибоке нічне небо,— й тоді не переставав Актеон думати про будівлю житла. Знав бо, що зима прийде знову; пам'ятав про будучину, бо був то дуже розумний молодий мисливець з диких лісів…

Прийшла й друга зима. Вже тепер Актеон мав купку цегли; та ж хіба можна, маючи таку малесеньку купку, починати будову?..

І так переходили одна-за-одною дощові доби, і все прибувало й прибувало цеглин на будівлю. Але ж прибувало й років Актеонові…

Якось знову проходив тута бурлака Родрига, на прізвище Кропива й, усміхаючись, заспівав своєї веселої пісеньки:

— Хіба мені треба хати,

Коли світ увесь — мій дім?

Маю я розкішні шати,

Скрізь по них на латі — лата,

Дощ ніщо не вдіє їм!..

Гей-гей! Гей!..

— Друже мій, Актеоне! Закинь ти своє дурне порпання в глині та оте наглядання за вогнем. Ляж краще на спину та подивись на віти над своєю головою. Поглянь: он вивірка на дереві виграває-пустує,— а ти ж її й не бачиш; онде все дерево в квітки прибралося, а ти й до стовбуру його не доторкнувся; он там білі хмаринки по блакиті небесній пропливають, а ти за своєю дурною працею навіть голови не зведеш від землі!..

Мовчки, лагідно, якось вибачливо посміхався Актеон на ті слова бурлакові. Не був уже він молодим мисливцем, був розважним чоловіком з диких лісів…

Велика вже виросла купа червоної цегли; велика теж низка років сиділа на в'язах у Актеона, коли промовив він сам до себе:

— Цегли вже досить; тепер лише знайду придатний на будівлю ґрунт, викорчую дерева й поставлю собі власну хату, щоб мав де безтурботно дожити на старості віку.

Знову проходив повз нього бурлака Родрига, на прізвисько Кропива, й з усмішкою заспівав своєї улюбленої пісеньки:

— Хіба мені треба хати,

Коли світ увесь — мій дім?!

Маю я розкішні шати.

Скрізь по них на латі — лата,

Дощ ніщо не вдіє їм!..

Гей-гей! Гей!..

— Друже мій, Актеоне! Покинь оте дурне корчування дерев та оте вирівнювання ґрунту! Вийди краще за межі дикого лісу, поглянь на зелені полонини та квітками прикрашені луки. Подивися: є там міста великі, в яких палає життя бурхливе, а ти про те нічого не знаєш; суть там білі шляхи, на яких порох м'який так мило пестить босі ноги, й по тих шляхах проходять веселі юрби людей, а ти про них навіть не відаєш!..

Мовчки, з ласкавим усміхом слухав Актеон бурлакові речі. Вже не був він молодим мисливцем, а став вже старим дідом з диких лісів…

Коли ж посивів останній чорний волос на його скронях,— сидів Актеон на вершечку готових уже стін і накладав остатні червоні цеглини. І над ними він дивно замислився:

— Маю вже тепер житло, куди й дощ не впаде, коли настане довга зимова сльота; маю, де сховати на зиму сухий хмиз про паливо. Але ж… я звик за ті попередні роки й до дощу, й до холоду; моя осмалена й порепана шкура мало на те вже зважає. Що ж мені тепер з того дому, коли за молодих літ, як ще не звик був я терпіти лиха й негоди,— то не мав де в сухому місці переспати? Стратив я все своє життя на будову цієї хати, яка ані трішки не подібна ні на палац того ясного пана, ні на дім того міщанина…

Кожної весни пустували по вітах вивірки, а я їх і не бачив; дерева щовесни прибиралися в запашні квіти, жодного з них не погладив я й по стовбуру; білі хмаринки пливли по темному небі, а я й голови не звів угору через дурну оту працю!..

За межею диких лісів послалися квітчасті рівнини та широкі луки,— ніколи не бачив я їхнього цвіту; там перехрещуються білі шляхи,— ніколи не ходив я по теплому пороху до білих містечок, де кипить бурхливе життя…

Куди піду тепер, коли вже трусяться мої ноги; на що буду дивитись, коли вже мутніють мої старі очі?!..

От так змарнував я своє життя!..

Бурлака Родрига, на прізвище Кропива, в обшарпаній одежині прийшов сюди. Голова його була біла, як молоко, постать схилялася до землі. Не співав уже він старечим голосом своєї улюбленої веселої пісеньки, але глибоко замислився, дивлячись на готовий дім свого приятеля.

— Чи бач, як спокійно міг би і я дожити свого віку старечого, коли б був вчасно про те подбав й вибудував і собі таке житло! Старі мої ноги вже не хотять носити мене білими шляхами; старі мої очі вже не бачать краси весняної, а моє немічне тіло жахається лютої зими, що ось-ось надійде. Де ж пересплю я холодні й довгі зимові ночі; де нагрію свої промерзлі старі кістки, коли промокне хмиз?!..

От як змарнував я своє життя!..

І заплакав колишній юнак Актеон, сидячи на вершечку готового дому; тужив, шкодуючи: на що становив він ту хату?!

І заплакав також бурлака Родрига, на прізвище Кропива, сидячи на піддашках хатини; тужив, шкодуючи: чому не збудував він собі хати?!

І обидва вони були немічні, старі діди…

Перекладач: Королів-Старий Василь

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up