Були собі у давнину ягнятко та вовк. Ягня зробило хатку з вовни, а вовк — із криги. Настала весна, і вовкова оселя розтала. Ніде сірому спати. І почав він прохати ягня:
— Кумцю, впусти і мене в теплу хатку, хоч лапки погрію.
— Не впущу, ти з’їси мене! — мовило ягнятко.
Та вовк знай своєї править:
— Не з’їм! Упусти хоч голівоньку, хоч півголови! Не бійся, я й не подумаю тебе з’їсти. Ну, будь ласка,— благав вовк,— дозволь хоч лапки погріти та півголівоньки.
А ягня на своєму стоїть:
— Не впущу, ти з’їси мене!
— Не з’їм. Ну, впусти хоч ніженьки!
— Не впущу, ти з’їси мене!
— Впусти бодай голівоньку в хатку! Впусти, кумцю, мені дуже холодно. Впусти хоч наполовину!
Змилостивилося ягнятко, прочинило двері, а вовк і вскочив у хатку.
Ввечері ягня постелило м’якенько та й каже вовкові:
— Ти лягай спати, а я — трохи згодом.
Вовк ліг у ліжко, а по хвилі й питає:
— Кумцю, чому ти не йдеш спати?
— Ніколи ще мені,— відповіло ягнятко,— ложки не миті, хатка не заметена. Ще не час мені спати.
Скоро ягнятко впоралося з усім. Воно почуло, що вовк уже хропе, й подумало: «Де ж мені примоститися на ніч?»
Вирішило піти у комірку, де лежало прядиво.
А вночі вовк прокинувся і ну шукати ягня. Обмацав ліжко — немає, зазирнув під ліжко — і там порожньо.
«Ну, хай тільки знайду,— подумав вовк,— одразу з’їм».
Шукав, шукав сірий ягнятко, та все марно, і знову повернувся в ліжко.
Настав ранок. Ягнятко вилізло з комірки і подалось на гору поспівати та пострибати.
Вовк, прокинувшись, пішов оглядати подвір’я — може, там десь спить ягня. Але його ніде не було.
Тільки почув, як на горі ягнятко співало:
— Скік-стриб — я пострибало,
вовк не знає, де я спало,
скік по зелен по травичці,
а я спало у комірці,
скік-стриб, скік-стриб…
Вовк осміхнувся сам до себе: «Ну, постривай, тепер уже я знатиму, де ти ночуєш!»
Настав другий вечір. Ягнятко сказало непроханому гостеві:
— Йди-но вже спати!
— А ти чому ж не лягаєш?
— У мене ще багато діла: їсти не доварено, ложки не помито, хатку не заметено. Ти лягай, а згодом і я прийду.
Ягнятко швидко з усім упоралося, але вовк уже спав і нічого не чув.
Ягнятко подумало-подумало та й сказало тихенько:
— Піду-но я на полицю спати.
А вночі вовк устав і пішов у комірчину: «Отепер я з’їм його,— радів подумки,— з кістками».
Вовк обнишпорив усю комірчину, геть убрався в клоччя, а ягняти ніде не було. Не знайшов його і на подвір’ї.
Злий повернувся вовк у хатку, ліг у ліжко й довго кректав та перевертався з боку на бік — так їсти хотілося.
Уранці ягнятко зіскочило з полиці і подалося на гірку погуляти. Прокинувся і вовк, вийшов у двір. Бачить — вистрибує мале та ще й пісеньку співає.
Вовк зрадів: «Ну, наступної ночі вже напевне тебе схрумаю. Твоє щастя, що вчора не сказало, де спатимеш».
Сірий не міг дочекатися ночі — так йому хотілося їсти.
Настав третій вечір. Ягнятко знову сказало вовкові:
— Ти йди спати, а в мене ще багато роботи.
Вовк ліг, а через деякий час питає:
— Чи ти скоро відпочиватимеш?
— Ох, ще не можу,— відповіло ягнятко,— у мене і столик не вимитий, і хатка не заметена, і хмиз до пічки не принесений. Бачиш, ніколи мені.
Вовк міцно заснув. Ягнятко й журиться: «Де б мені тепер примоститися?» Та й надумало залізти в запічок. Уже сидячи там, ягнятко ледь чутно мовило:
— Тут мене вовк не дістане.
Вночі сірий прокинувся і ну знов за своє:
— Два вечори пропало, але тепер, ягня, ти не втечеш од мене!
Та ба! Обнишпорив вовк усі закутки, обдивився полиці — ягняти ніде не було. Тоді вовк забіг у комірчину і ну зі злості прядиво шматувати. А ягня визирало із запічка та лукаво посміхалося.
У вовка аж серце заболіло од горя. «Де ж воно все-таки заховалося?»
Засмучений вовк ліг у ліжко, але до ранку так і не заснув.
На світанку ягнятко непомітно вибралося із запічка і пострибало на гору погуляти:
— Скік-стриб — я пострибало,
вовк не знає, де я спало,
скік по зелен по травичці,
у запічку спало нічку,
скік-стриб, скік-стриб…—
співало мале.
Вовк, побачивши ягня, аж зубами заклацав. «Ну, на четверту ніч я тебе неодмінно з’їм,— подумав люто.— Скільки вже голодую!»
Настав вечір, а сірому і спати не хочеться — баранина не дає спокою.
Ягнятко постелило вовкові м’якенько та й каже:
— Вовчику, йди-но спати. Ти дуже втомився.
Вовк ліг і все кличе ягнятко:
— Чого ти сьогодні так довго пораєшся? Хай завтра доробиш!
— Кумцю, приказка вчить: «Краще тепер, ніж у четвер».
Поки ягнятко помило посуд, вовк і заснув. А мале подумало-подумало та й полізло в челюсті печі спати.
Уночі вовк прокинувся — і відразу до запічка:
— Тепер ти від мене не втечеш!
Засунув сірий голову в тісний запічок, потім сам заліз та й застряв там назовсім.
А ягнятко вистрибнуло з челюстів і радісно вдарило копитцями перед запічком…
На цьому й казочці кінець.
