Палац білого лебедя

Грецька казка

Жив колись на світі селянин. Мав він доньку, гарну-прегарну. Аж люди веселіли, коли її бачили.

Одного вечора, повернувшись із поля, сиділи вони удвох біля хати, відпочивали. Раптом рипнула хвіртка, і у двір зайшла якась жінка з дівчиною. Підійшли ближче. Жінка й каже:

— Я твоя двоюрідна сестра, а це моя донька. Ми жили далеко звідси, тому й не приходили до вас.

Селянин зрадів гостям.

— Доню,— каже він своїй дочці,— поцілуйся з тіткою і своєю сестрицею. Це єдині наші родичі в цілім світі.

Потім жінка розповіла, що чоловік її помер; тяжко їм було жити в селі без рідних, от вони й прийшли сюди.

— Дозвольте нам залишитись у вас! Ми будемо допомагати вам по господарству.

— Залишайтеся,— відповів селянин.— Ми хоч у бідності живемо, але шматок хліба й для вас знайдеться. Я буду тільки радий. Та й дівчатам буде веселіше.

Селянинова донька також зраділа гостям. Стала їх обнімати, цілувати. Вона й не знала, що до них лихо стукає в хату!..

Перші дні жінка була лагідною, доброю, та згодом вона все взяла в свої руки. Що хотіла, те й робила. Коли селянин ішов працювати в поле, вона з ним відсилала і його доньку, а сама зі своєю донькою сиділа в холодку.

Якось селянин пішов у місто продавати олію. Жінка й каже його доньці:

— Бери глек і йди по воду.

Дівчина пішла до криниці, зачерпнула води, але мотузок обірвався, і відро шубовснуло на дно.

Повернулася вона додому з порожнім глеком, розповіла все, що сталося.

Жінки заходилися кричати:

— Біжи витягни відро і без нього не вертайся!

Бідолаха знову пішла до криниці. Хоч як старалася, не могла дістати відро. Втративши надію витягти його, дівчина почала спускатися в криницю, тримаючись за виступи каміння. Вже дісталася до самої води, нахилилась, щоб узяти відро, коли бачить — двері. Дівчина відчинила їх і опинилася на стежці, що вела в підземелля.

Ішла вона потемки. Раптом попереду з’явився широкий прохід. Стало ясно та гарно. На полі колосилося жито, зеленіли дерева, вітерець бавився в квітах.

Жито запросило дівчину:

— Збери мене, добра дівчино! Я вже дозріло. А серпа візьми он там, під шовковицею.

Дівчина зібрала жито та й пішла далі.

— Збери нас, дівчино,— обізвалися до неї квіти,— буде тобі гарний букет.

Дівчина нарвала багато квітів: червоних, білих, блакитних.

Незабаром вона опинилася посеред поля. Перед нею виріс мармуровий палац, навколо нього росли троянди й жасмин. По голубому озеру, шо було біля палацу, плавав білий лебідь. Побачивши дівчину, він вигукнув:

Ось і красуня з дикого краю,
Я вже давно її тут виглядаю!

Відчинилися двері палацу, і назустріч вийшла в дорогій сукні старенька жінка із зблотою паличкою.

— Що тобі треба? Як ти сюди потрапила? — спитала вона.

Дівчина розповіла жінці, що з нею трапилося, і гірко заплакала. Жінка запросила її до палацу. А там! На підлозі валялося сміття, по кутках висіло павутиння. Все запорошила пилюка.

— Я вже стара,— сказала жінка,— сил нема все це прибрати.

— Не журіться,— відповіла дівчина,— я вам допоможу.

Вона підмела зали, повитирала пил, принесла з озера води і повимивала все чисто. Заблищав у палаці мармур, засяяв кришталь, срібло і золото.

Дуже зраділа жінка, коли побачила, як справно дівчина працює. А потім спитала, що вона хоче в нагороду.

— Нічого мені не треба,— відповіла дівчина.— Я рада була вам допомогти.

Попрощалася вона з жінкою та й пішла до криниці. Нахилилася, щоб дістати відро — дивиться, а води вже в криниці немає.

Коли дівчина витягла відро нагору, воно наповнилося золотом.

Щаслива, пішла вона додому. Там чекав батько. Він не знав, де поділася донька і дуже хвилювався, а коли побачив її з повним відром золота, сказав:

— Тепер я спокійний за тебе, доню! Цього золота вистачить на все твоє життя. Мені й помирати не страшно.

Сестру взяли завидки. Вона аж почорніла від злості.

Другого дня, не гаючися, завидюща сестра пішла і собі до криниці. Вкинула туди відро, спустилася вниз і знайшла двері. Потім стежкою попрямувала до палацу.

У полі її попросило жито:

— Збери мене, дівчино, я вже дозріло! Серпа знайдеш он там, під шовковицею.

— Не до тебе! — відмахнулася вона.

Та й пішла собі далі.

Дівчина нарвала букет квітів, але вони враз осипалися, зів’яли, і невдовзі вона тримала жмуток сухих стеблин.

Так дівчина дісталася до палацу. А лебідь, ледве її побачив, вигукнув:

Ти не любиш працювати,
Лише гроші хочеш мати!

Із палацу вийшла цариця.

— Ласкаво просимо, заходь, дівчино,— сказала вона.— Як ти тут опинилася?

— А так і опинилася! — буркнула та.

Зайшли вони до палацу. Дівчина, побачивши сміття і пилюку, аж скривилася.

— Я знала,— почала вона,— що у вас треба прибирати, але не знала, що так багато.

Дівчина сяк-так повитирала пилюку, хлюпнула води на мармур і каже:

— Я дуже поспішаю, пані! Приготуйте мені золото.

І швидко подалася до криниці. Там вона знайшла своє відро. Але тільки підняла його нагору, відро наповнилося водою.

Розгнівана дівчина кинула відро назад у криницю і гайнула додому.

— Ти нам не сказала всю правду! — напосілася вона на сестру.

Відтоді мати з донькою, коли чоловік кудись відлучався, не давали дівчині проходу. Вони знущалися з неї як тільки могли. Бідолашна терпіла їхні кривди, але батькові не признавалася.

Якось вони побачили, що до двору під’їхала золота карета, запряжена шістьма білими кіньми. З карети вийшла стара жінка в дорогому вбранні і підійшла до них. Це була цариця підземного палацу. На голові у неї сяяла золота корона, а в руці вона тримала золоту паличку. За нею йшов яснолиций царевич. Він усміхався і тримав у руках три квітки: білу, червону й голубу.

Коли царевич підійшов до гурту, цариця звернулася до чоловіка:

— Я хочу, щоб твоя донька була мені невісткою. Вона приходила до нас недавно в літній палац. Я полюбила її, як рідну доньку, бо вона не лише красива, але й добра, роботяща дівчина.

Чоловік не знав, що відповісти, коли почув такі слова. А царевич підійшов до дівчини і віддав їй квіти.

Незабаром справили весілля, а зла тітка з донькою ледве не вмерли від горя і заздрощів.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up