Один князь багато років провів на чужині і не мав жодних звісток з рідного краю.

Коли повернувся додому, назустріч князеві вийшов слуга.

— Як справи вдома, Ісако? — запитав пан.

— Все добре, батоно, все гаразд, тільки пес твій здох.

— Як ти засмутив мене, Ісако! Чого ж він здох?

— Не знаю, батоно! Може, багато м’яса з’їв.

— А навіщо дали йому багато м’яса?

— Ніхто не давав. Сам наївся, бідолашний, досхочу, коли загинув твій улюблений кінь.

— Що ти кажеш, Ісако? Чого ж це загинув мій кінь?

— За лікарем поїхали на ньому — нещасній Вардіко було дуже зле. Поспішали, мчали щодуху. Але дарма коня загнали, дочки вашої, на жаль, не врятували.

— Чи не п’яний ти, Ісако, що ти мелеш? Чого померла моя дочка?

— З горя. померла, коли її мати, господиня наша, згоріла.

— Що за нісенітницю верзеш? Як могла господиня згоріти?

— Та не тільки вона, вся садиба твоя згоріла,— і палац, і комори.

— Ой, лишенько мені! — загаласував князь, схопившись за голову.

— Не побивайся так, батоно. Добре, що ти не був при тому, а то неодмінно б руки на себе наклав! — утішив слуга свого пана.