Була собі бідна вдова і мала сина-одинака.
І не було в них ніякої скотини, тільки один віл. Отож, як настає час орати, то в ярмо до вола або син упрягається, або мати.
Якось у тих краях мандрував цар та й побачив у ярмі з биком стару матір і сина, що ходив за плугом.
— Що це ти, парубче, робиш? — питає цар.— Хіба таки можна матір у ярмо запрягати?
— Що маємо чинити, царю, одного вола маємо, то оце так і допомагаємо плуга тягати.
— Ну, коли так, то ходімо зі мною, я дам тобі ще одного вола.
Зрадів парубок, пішов. А цар мав такого бика, що ніхто до нього не міг доступитися. Ото й кличе цар усю челядь, щоб вивели бика в загороду.
Подивився парубок та й каже:
— Не давайте йому кілька днів їсти.
Так і зробили, а хлопець по тому взяв оберемок сіна та й дав жмутик бикові, а решту поніс додому. Голодний бик слідом, слідом та й прийшов за парубком аж до хати. Завів його хлопець у хлівець та й знову не дає нічого їсти, а на п’ятий день вивів, ще й ярмо на шию почепив. Пішов цей бик у парі з волом. Отак і привчив парубок бика, що такий віл став, кращого й не треба.
Раз парубок запріг волів та й почав пшеницю молотити. Молотить і пісню співає, аж їде цар та й питає:
— А це чий віл?
— Мій, ясновельможний царю, що ви мені подарували.
Здивувався цар та й каже:
— Ходи зі мною, маю дочку, то хочу за тебе дати!
— Що ти, царю! — вигукнув хлопець.— Чи я царівні пара?
— А я тобі велю!
Що робити хлопцеві, мусив поїхати.
Аж цар мав таку дочку-ледащицю, що відколи найшлася на білий світ, то ще з подушок і не вилазила. Там її і годували, і напували.
Приходять до палацу. Хлопець як побачив таке діло, каже цареві:
— Коли моя така доля, то дайте мені іржавого меча, одного шолудивого пса та яку-небудь шкапу.
Дали йому все. Почепив він на себе іржавого меча, забрав пса, кобилу й царівну та й веде з двору.
Сам попереду, а ті за ним, ледь плетуться. Ото парубок і каже псові:
— Оце бачиш шаблюку, отож ступай за мною хутенько, бо так і зітну голову!
Собака, звичайно, на ті слова не зважає, чапає собі, як і раніше. Повернувся хлопець та й одрубав йому голову, а тоді й каже кобилі:
— Оце бачиш шаблюку? Дивися ж, ступай за мною хутенько, бо так і зітну голову!
Кобила теж не зважала на ті балачки, то парубок і їй відрубав голову.
А тоді й каже царівні:
— Ходи хутко, дівко, бо ось бачиш меча, то так і зітну голову, як оцим ледацюгам!
Злякалася царівна та вже як там не ступає, все-таки хапається. Прийшли додому. Лягла царівна в ліжко і ні за холодну воду.
Уранці чоловік із матір’ю пішли в поле, а та все лежить. Мати з сином натомилися, поприходили увечері та й сіли вечеряти. Мати й каже:
— Сину!
— А що, мамо?
— Діло хто робив?
— Я й ти.
— А їстиме хто?
— Та вже ж я й ти!
То сидять, вечеряють, а невістка лежить голодна.
Другого дня знову пішли мати з сином у поле, та й третього і четвертого, а невістка все лежить голодна. На п’ятий день і думає собі: «Треба, мабуть, вставати та щось робити, бо я в цій хаті з голоду помру».
Встала вона, знайшла віника та й обмела навколо ліжка. Повертаються женці з поля, мати й гукає сина:
— Сину!
— А що, мамо?
— Діло хто робив?
— Я й ти.
— А їстиме хто?
— Та вже ж я й ти!
Ото сіли, вечеряють, а мати й каже синові:
— Одламай трохи хліба й жінці, бачиш, навколо ліжка обмела.
З’їла невістка того окрайчика, ще дужче їсти схотілося. Вранці тільки мати з сином поїхали в поле, схопилася невістка та й замела аж півхати, а відтак знову лягла.
То вже на вечерю дісталося їй півкоржа. Вранці встала невістка, вимела хату, повибивала подушки, знову послалася та й лягла. А вже син з матір’ю як приїхали, то дали їй цілого коржа.
А та й думає: «Хліб то хліб, а живій душі й страви ж хочеться». Тільки чоловік із свекрухою з хати, схопилася невістка, вмилася, прибрала в хаті, помила миски та й кинулася вечерю варити. Цілий день крутилася, вже й не лягала. Приїхав чоловік із матір’ю, та як побачили, що невістка їх на воротях зустрічає, пораділи, цілують її та обіймають.
І така то вже стала молодиця з неї, що кращої й не треба.
А батько її, цар, і думає собі раз:
— Як воно там ведеться моїй дитині, мо’, вже й померла. Поїду провідаю.
Приїхав, дивиться, сидить дочка в сінях, квасолю лущить, а сваха з зятем у полі жнивують.
Кинулася дочка до батька, виціловує його, а той і сам радіє, що дочку при роботі побачив. Посидів цар щось трохи, аж дочка й каже:
— Годі, батечку, сидіти, лізьте з візирами та стелю накладайте. Бо мій чоловік такий, що дарма хліба не дає.
Вивела дочка батька в двір та й показує їхню нову хату, тільки стеля неліплена. Що робити цареві, поліз із візирами нагору та й нум валькувати.
Аж увечері і сваха їде з зятем, пораділи всі, позгукували гостей, обдарували молодих і вже пили та веселилися, далебі, ще довго.
