Була собі зайчиха і мала п’ятеро зайчаток. І все б нічого, так у березні такі морози прикрутили, що несила та й годі. Стара зайчиха і сюди, і туди, то казки почне розповідати малечі, то згадає лицарську звитягу славних прадідів, усе хоче якось нагріти діток. А ті поскручувалися та тільки щуляться.
Тоді зайчиха повела свій виводок трохи поплигати. Отак тупцяли вони, тупцяли та й побачили, як десь аж ген-ген вогонь горить. Ото зайчиха на задні лапи сіла, а передніми почала вертіти перед себе, буцім гріє. От зайчата й питають її:
— Що ти робиш, мамо?
— Хіба не бачите, лапи грію,— одказує та.
Тоді одне зайченя, що було чи й не хитріше, ніж мати, трісь себе лапкою по оку.
— Що ти, синку, робиш? — здивувалась мати.
— Та це, ненько, іскра впала в око,— каже мале, — то припекла дуже.
