Чабан та одноокий велетень

Інгуська казка

Розказував мені старий ворон, буцімто сталося це тоді, коли в горах велетні жили, а всі звірі, і великі, і малі, людською мовою говорили. Може, воно й так, а може, й ні. Недаремно подейкують, що буцім ворон і лиса обдурив…

Хотів я оповісти цю казку по-воронячому — довгими словами. Та згадав, що розумні люди кажуть: мотузка добра як довга, а розповідь — як коротка. Ото ж слухайте й не перебивайте…

Був собі чабан. Пішов він якось у гори — пасовисько для своєї отари вибрати. Ішов та й ішов і на крутому схилі побачив овець. А людей при отарі не було. Здивувався чабан: «Хто це овець без догляду в такому місці лишив? — подумав він.— Розбредуться по горах — не збереш потім». Аж тут побачив, що за вівцями приглядає великий білий цап: як тільки відійде вівця убік чи відіб’ється від отари — цап наздоганяє її і підштовхує рогами, аби йшла назад. Дивився чабан і дивувався. Сонце вже сідало за гори. Білий цап зібрав овець і кудись погнав: напевне, на ночівлю. Чабан пішов за ними.

Отара підійшла до високої скелі й збилася купкою біля великої печери. З печери вийшов господар: одноокий велетень гарбаш. Він загнав отару в печеру, буркнув щось білому цапові й хотів був уже заховатися в печері, та побачив здивованого чабана. Підійшов до нього, нахилився, роздивився його, навіть пальцем торкнувся і сказав:

— Давно я людей не стрічав.

Заходь, гостем будеш.

Прийняв велетень чабана привітно, пригостив бараниною, а потім звелів йому зварити вечерю, на двох, а сам затулив каменем вихід із печери і ліг спати. Білий цап теж задрімав. А чабан заходився господарювати біля вогню. Раптом чує — кицька нявчить. Він кинув їй шмат м’яса, а вона йому й каже людською мовою:

— Послухай, дядьку, велетень гарбаш тільки прикидається добрим. А насправді він дуже жорстокий. Прокинеться і з’їсть тебе. Хочеш я допоможу тобі врятуватися?

— Як же ти мені допоможеш?

— Допоможу тобі не силою своєю, а порадою. Розпечи, щоб аж червоним став, залізний прут і осліпи гарбашеві його єдине око. Велетень скочить, почне шукати тебе, але ти заховайся у кам’яній розщелині й не потрапляй йому під руки. Гарбаш почне тебе кликати, пропонуватиме золотий перстень. Але ти мовчи. І персня того не бери: як тільки візьмеш його в руки, він перекинеться на залізні кайдани, закує тобі руки — і тоді тобі кінець.

Чабан послухався кицьчиної поради. Розпік залізний прут, на якому гарбаш смажив собі м’ясо, підкрався до велетня і вдарив у його око. А потім заховався у кам’яній розщелині і сидить мовчки. Гарбаш реве від болю й люті, стрибає сюди-туди, але пастуха знайти не може. Бігав-бігав, стрибав-стрибав, а далі ліг, прикинувся, що зовсім знесилів і ось-ось помре. Та й каже жалібним голосом:

— Чабане, візьми на згадку мій золотий перстень. Мені він уже більше не знадобиться.

Але чабан мовчить, персня не бере, пам’ятає, що кицька наказувала.

Велетень гукав-гукав, а далі затих і заснув. Чабан теж ліг спати. Рано-вранці чує: хтось смикає його за рукав. Дивиться — кицька вчорашня. Побачила, що чабан прокинувся, та й каже:

— Зараз велетень прокинеться й відсуне камінь, щоб випустити з печери свою отару. Ти загорнися у овечу шкуру і вийдеш з отарою на волю. Тільки мене теж із собою візьми.

Чабан знайшов у кутку овечу шкуру, загорнувся в неї, кицьку поклав за пазуху і сидить, чекає.

Прокинувся велетень, важко заворушився і гукнув:

— Гей, білий цапе, розвиднілося вже чи ні?

Білий цап подивився у шпарку та й каже:

— Не тільки розвиднілося, а вже й сонечко зійшло. Давно пора отару вигонити.

Гарбаш навпомацки дійшов до виходу, відсунув кам’яну брилу, випустив білого цапа, потім став виганяти овець. Торкнеться вовни рукою, переконається, що то вівця, і виштовхує її з печери. Забрався чабан усередину отари, а коли надійшла його черга виходити — поповз на чотирьох. Гарбаш торкнувся його рукою, помацав: вовна! Пропустив чабана, та ще й штурхонув, щоб той хутчіше виходив, інших овець не затримував.

Вибрався чабан з печери, зрадів, що сонце бачить. Узяв він з собою кицьку, яка врятувала його, та й чимдуж подався додому…

Розказував мені старий ворон і про те, що далі було: як повернувся чабан в аул, як дивував людей своєю оповіддю, як жилося при ньому кішці, що врятувала його. Все повідав ворон, нічого не забув. І мова була в нього довга-довга…

Але то мотузка добра, як довга, а розповідь мусить короткою бути.

Джерело: Чечено-інгуські народні казки: Збірка казок.— К.: Веселка, 1985.
Перекладач: Станіслав Тельнюк

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up