Вовк та баран

Інгуська казка

Вийшов якось вовк із лісу. Зирк — на лузі баран пасеться.

— Та як ти смієш топтати мій луг?! — загарчав вовк.

— А луг зовсім не твій, а мого чабана,— спокійно відповів баран.

— Твого чабана ще на світі не було, коли цей луг став моїм.

— Ні-ні, я добре знаю, що це луг мого чабана. Тут наша отара пасеться, — заперечив баран.

Розлютився вовк, він ладен був розтерзати барана, але стримався. «Сьогодні я ситий! — подумав вовк.— Хай поживе до завтра, він мені ще знадобиться».

— Слухай, баране,— сказав вовк,— вчинімо так: узавтра приходь сюди ж, і хто з нас біля он отого куща заприсягнеться, що луг належить йому, то за тим він і залишиться. Згоден?

— Гаразд,— відповів баран.

І розійшлися вони в різні боки: вовк — до лісу, баран — до аулу.

Рано-вранці баран вийшов на луг, але не сам, а із своїм другом — великим собакою-вовкодавом. Собака сховався за кущем, а баран заповзявся скубти траву.

Коли вибігає вовк із лісу. Побачив барана й зрадів: «Смачний на мене обід чекає!» А вовк теж прийшов не сам. Він стрів у хащах лисицю, розповів, куди поспішає, і лисиця взялася підтвердити, що луг належить вовкові. А в нагороду за це вовк обіцяв їй баранячу ніжку.

Підійшли вовк з лисицею до барана. От вовк і питає:

— То що? Ти й сьогодні теревенитимеш, що це луг твого чабана?

— А так воно й є, — відповів баран.

— Ой баране, й не сором тобі брехати?! — докірливо дзявкнула лиска.— Та з давніх-давен усім відомо, що це луг шановного вовка, а не чабана.

— А ти ж бо від кого чула про таке? — здивувався баран.

— Як — від кого? — вдала з себе ображену лисиця.— Та про це тобі всі скажуть, спитай кого хоч. Ще коли я була зовсім маленька, мої тато й мама часто згадували про цей луг: «На Вовчому лузі, казали вони, мишей безліч». Сам посуди: якби луг належав чабанові, то звали б його Чабановим, а не Вовчим!

— А ти заприсягнешся, що кажеш чистісіньку правду? — запитав баран.

— А чому б ні? Скільки завгодно,— відповіла лиска.— А в якому місці треба присягу казати?

— А місце вовк вибрав ще вчора. Бачиш кущ? Підійди до нього, поклади лапу на гілки та й кажи: «Присягаюся, що це Вовчий луг!»

Лисиця підійшла до куща, та помітила, що звідти поблискують чиїсь очі. Вона позадкувала й почала тремтячим голосом говорити:

— Правду кажучи, я пригадую, що мої батьки згадували й чабана, коли говорили про цей луг. Але чий він, я точно сказати не можу. Не хочу даремно присягу виголошувати. Ось якщо вовк заприсягнеться, то тоді й я не відмовлюся.

«Оце знайшов собі помічницю — тьфу!» — розсердився вовк і відштовхнув лисицю вбік:

— Я так і знав, що ти нічого не пам’ятаєш. Я сам заприсягнуся!

Поклав вовк лапу на гілляку й тільки-но сказав:  «Присягаюся…», як з-за куща вискочив собака, вчепився у вовка зубами й давай його метляти сюди-туди. Дивом дивним вирвався вовк із вовкодавових зубів — та й дьору з лугу. А лисиця вже біля галявини на нього чекає.

— Даремно ти, вовче, ображаєшся,— сказала вона.— Як побачила я того вовкодава, то одразу згадала, що то не твій, а чабанів луг.

Джерело: Чечено-інгуські народні казки: Збірка казок.— К.: Веселка, 1985.
Перекладач: Станіслав Тельнюк

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up