Як послушники перехитрили скупія-настоятеля

Давно колись поблизу міста Моріока був храм. Його настоятель любив смачно попоїсти, гарно вдягтися, а як живуть інші люди, його мало цікавило.

У храмовому саду росла дивовижна груша, яка давала щоліта лише п’ять чи шість смачних-пресмачних плодів.

Настоятель не тільки оберігав її від птахів та гусені, але й постійно попереджав послушника:

— Гляди, не їж цих груш, бо вони отруйні!

Вранці та ввечері він неодмінно рахував груші й пильнував, щоб послушник не зірвав жодної.

Та от одного разу настоятель кудись пішов і послушникові закортіло скуштувати заборонених груш,— хлопець уже уявляв собі, як збиває їх тичкою,— але згадав, що його сваритимуть, й одумався. Але ненадовго, бо, коли побачив, як груші, такі здоровенні, жовтобокі й, мабуть, смачні, висять на гіллі, не міг стриматися. Він зірвав одну грушу, потім другу, третю. І тільки тоді, як на дереві залишилася одна-однісінька груша, схаменувся.

«Ой, що ж я наробив!» — злякано подумав послушник.

Аж тут він почув, що повертається настоятель. Хлопець поспішив йому назустріч, але ненароком розбив улюблений настоятелів чайничок. «Оце так халепа!» — картав себе послушник, ладний крізь землю провалитися від страху й сорому.

Та надворі не було нікого.

«Куди це подівся святий отець?» — здивувався послушник.

— Гей, хлопче! — почув він раптом настоятелів голос.

«Та це ж святий отець! Звідкіля він кличе?» — подумав хлопець і подався в сад. Дивиться — настоятель стоїть під грушею.

Хлопець підійшов до нього й заплакав, а настоятель гнівно вигукнув:

— Це ти поїв мої груші?!

Бідолаха вийняв із пазухи череп’я й жалібно мовив:

— Отче, я ненароком розбив чайничок і вирішив змити провину смертю — з’їв отруйні груші. Мабуть, скоро отрута подіє.

Настоятель промовчав, бо не знав, що відповісти.

Минув якийсь час. У храмі жило тепер троє послушників, а настоятель став іще скупіший, ніж раніше. Скажімо, звелить хлопцям лягти спати, а сам наминає рисові коржики, що їх понаносили парафіяни, аж за вухами лящить.

Послушники затаїли проти нього злість, бо їм кортіло поласувати коржиками. Отож вдалися вони до хитрощів. Прийшли до настоятеля й просять:

— Отче, дозволь нам узяти нові імена.

— Які?

— Я хочу називатися Фуфу,— сказав один послушник.

— Я — Бульбуль,— сказав другий.

— А я — Смакота,— сказав третій.

Нічого не підозрюючи, настоятель хихикнув і відповідає:

— Які чудернацькі імена! Та нехай буде по-вашому. Від сьогодні називатиметеся Фуфу, Бульбуль і Смакота.

І от одного вечора послушники вдали, ніби сплять, а самі прислухаються, що робить настоятель.

А він тим часом надумав пекти коржики на вогні — захотів їсти. Незабаром коржики були готові. Настоятель узяв один і здмухнув із нього попіл: «Фу-фу!..»

Почувши це, послушник на ім’я Фуфу зіскочив з постелі, прибіг до настоятеля й питає:

— Отче, вам чогось треба?

Настоятель невдоволено глянув на нього й спитав:

— Чого ти встав?

— А хіба ви мене не кликали?

— Еге ж, кликав. Запрошував на коржики,— збрехав настоятель, щоб приховати розгубленість, і поклав коржики на сковороду — варити у воді із соєвою підливою.

Через хвилину вода на сковороді почала булькати.

Як почув це булькання другий послушник, на ім’я Бульбуль, то вмить прибіг до настоятеля та й питає:

— Отче, вам чогось треба?

Обидва послушники з’їли свої коржики й голосно похвалили:

— Смакота!

— Смакота! — вторував їм настоятель.

В ту ж мить примчав третій послушник, на ім’я Смакота.

— Отче, вам чогось треба? — запитав він, витріщившись на коржики. Довелось настоятелеві і з ним поділитися своїм добром.

Відтоді настоятель ніколи вже не їв окремо від послушників.

Перекладач: Іван Дзюба

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up