Як сини ходили по груші

Жила собі колись удова з трьома вірними синами. Та от якось вона захворіла і швидко почала сохнути.

— Мамо, може, ви чогось хочете? — питали стурбовані сини.

— Медових груш, що ростуть у горах.

Люди казали, що ті груші дуже смачні, але кожен, хто по них ходив, додому не вертався — потрапляв у лапи страшного перевертня.

— Гаразд, я принесу,— відповів найстарший син — Таро.

Узяв він кошик і пішов у гори. Іде та йде, коли бачить — на великій скелі сидить зморшкувата бабуся.

— Гей, хлопче, куди йдеш?

— У гори по медові груші. Покажіть мені, де вони ростуть.

Бабуся йому на це:

— Не йди туди, хлопче! Там живе страшний перевертень, він тебе з’їсть!

— Ні, я піду!

Бабуся довго його вмовляла, але Таро стояв на своєму.

Кінець кінцем вона сказала:

— Ну що ж, іди. Як дійдеш до роздоріжжя, побачиш три дороги, а коло них — три бамбуки. Вибирай ту, де бамбук шелестітиме: «Шелесь-шелесь… іди».

Пішов Таро. Аж ось і роздоріжжя — три дороги і три бамбуки.

«А чи варто довіряти старій?» — подумав Таро й подався дорогою, біля якої бамбук шелестів:

«Шелесь-шелесь… не йди».

Незабаром він побачив велике болото, а на його берегах — груші, що аж угиналися від плодів.

— Чудово! — зрадів Таро і поліз на дерево. Та коли глянув униз — побачив свою тінь. І в ту ж мить вода у болоті сколихнулася, з-під неї вигулькнуло чудовисько, схоже на восьминога, і проковтнуло його.

Довго вдома чекали, що Таро повернеться, але так і не дочекалися.

— Гаразд, цього разу піду я,— мовив середущий син Дзіро.

Як і старший брат, він не послухався бабусі; пішов тією дорогою, біля якої бамбук шелестів: «Шелесь-шелесь… не йди». Він теж потрапив у лапи перевертня.

Коли й середущого брата не стало, найменший, Сабуро, сказав:

— Тепер моя черга!

Пішов він у гори і побачив на скелі бабусю.

— Куди йдеш, хлопче?

— У гори по медові груші.

— Не йди туди, хлопче. Там тебе з’їсть страшний перевертень! Вертайся мерщій додому!

Тоді Сабуро розповів бабусі, що його старші брати пропали, а вдома чекає хвора мати.

— Ну коли так, то йди. Але не забувай моїх порад,— сказала бабуся і дала йому гострий меч.

Хлопець подякував, повісив меча на пасок і рушив дорогою, біля якої бамбук шелестів: «Шелесь-шелесь… іди».

Іде він та йде, коли дивиться — перед ним річка, а по ній пливе червона чашка.

Сабуро виловив її, засунув за пазуху.

Аж ось і велике болото, а на його берегах — груші із медовими плодами.

Сабуро зрадів і вже збирався лізти на дерево, та війнув вітер, і груші заспівали:

На сході — страшно,
На заході — жахно,
На півночі — твоя тінь,
На півдні — безпечно, дзілінь-дзілінь…

«Значить, треба лізти на грушу, що на південному березі болота»,— подумав Сабуро.

Як подумав, так і зробив: видряпався на дерево й нарвав груш.

Та коли злазив, перебрався на гілку сусіднього дерева. І саме тоді на воду впала його тінь. Чудовисько як побачить її та як вискочить!

Сабуро схопив меча, що подарувала бабуся, і сіконув перевертня. Тол ураз сконав.

Хлопець розпоров йому живіт і випустив своїх братів, напоїв їх з чашки болотною водою — і вони поволі ожили.

Брати повернулися додому втрьох. Почастували матір смачними медовими грушами, і вона одужала.

Перекладач: Іван Дзюба

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up