Лисиця і танукі

Давно це було.

Одного дня зустрілися на дорозі лисиця і танукі.

— Слухай, танукі. Кажуть, у тебе великий хист перевтілюватися. Може, позмагаємося?

— Давай. Тільки дивись, щоб потім не пожаліла,— погодився танукі й поплескав себе лапами по товстому животі.

— Починаю я! — вигукнула лисиця і побігла.

Біжить вона, біжить, дивиться — стоїть край дороги невеликий кам’яний стовп. Лисиця на мить завмерла коло нього і перекинулась у статую Дзідзо.

Незабаром підійшов сюди танукі.

— Ой, живіт присох до спини. Треба попоїсти,— проказав він і сів перед кам’яним стовпом.

Потім витягнув з коробки рисового колобка й поклав перед статуєю Дзідзо.

— Тепер моя черга перевтілюватися. Я це зроблю краще за лисицю. Раз, два, три…— промовив він і підвів очі — колобка перед статуєю як і не було.

— Що за дивина? Може, це лисиччині витівки?

Танукі поклав перед статуєю Дзідзо ще одного колобка. Потім вдав, ніби опускає голову, а сам тим часом зиркнув угору — статуя Дзідзо тримала в руці над’їдений колобок. Коли танукі простяг лапу до колобка, статуя Дзідзо раптом перетворилася у лисицю.

— То це ти, лисичко?

— Хіба не впізнаєш? Гарно придумала, правда? А тепер ти перевтілюйся,— сказала вона.

Танукі ніяк не міг забути колобка, якого з’їла лисиця. Він схрестив лапи на грудях і, поміркувавши трохи, мовив:

— Завтра вдень проїжджатиме вельможа із своїм почтом. Тож не лови гав!

Наступного дня стоїть лисиця край дороги, жде не діждеться вельможі з почтом.

Нарешті показалася процесія з оповісниками попереду, які гукали до тих, хто зустрічався їм: «На коліна! На коліна!» За прегарним паланкіном[1] посувався цілий гурт слуг. Все було наче справжнє.

В захваті лисиця кинулася до почту вельможі й закричала:

— Танукі, здаюся, здаюся! Я програла!

Однак лисиця помилилася — процесія була справжньою, а не перевтіленням танукі.

Слуги впіймали лисицю й добряче побили.

[1] Паланкін — у деяких країнах Сходу криті ноші, які правлять за екіпаж.

Перекладач: Іван Дзюба

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up