Садівник-чарівник

Давно колись жили собі дід та баба.

Одного дня вирішив дід риби наловити. Як намислив, так і зробив: пішов на річку та й закинув вершу.

Побачив його сусід. «Хіба я гірший,— подумав,— піду й собі риби наловлю»,— і закинув вершу недалеко від дідової. Але марно клопотався — витрусив уранці з верші тільки ломаку.

Розгнівався сусід та й забрав собі улов з дідової верші, а туди сунув ломаку і пішов додому.

А дід і собі вирішив глянути, що ж у вершу потрапило. Прийшов до річки, дивиться — аж у верші ломака стирчить.

«Не біда, що риби не вловив,— заспокоював себе дід.— Зате ломака буде. Висушу її, порубаю на дрівця».

Забрав дід ломаку і поклав сушити на осонні.

Минуло кілька днів.

— Мабуть, ломака вже висохла, треба її порубати,— сказав дід, розмахнувся сокирою, цюкнув — і вмить з-під неї вродився білий песик. Дід назвав його Білявчиком.

Білявчик виростав як на дріжджах: з’їв мисочку рису — і відразу виріс завбільшки з мисочку, з’їв Миску рису — виріс заввишки з миску, ум’яв казанок рису — зробився великим собакою.

І от якось каже він дідові:

— Дідусю, осідлай мене.

— Та що ти! Навіщо тебе сідлати?

— Не розпитуй, а мерщій сідлай. І мішок не забудь прихопити.

— Навіщо той мішок?

— Не питай, а мерщій бери.

Взяв дід мішок, а Білявчик знову:

— Дідусю, не забудь узяти сапу.

— Та що ти! Тобі й так важко буде!

— Не питай, а мерщій бери!

Осідлав дід собаку, сів верхи і подався в гори.

Зупинився Білявчик у горах і каже:

— Дідусю, вигреби отут ямку.

Дід розмахнувся сапою і взявся гребти. Гріб-гріб — аж раптом у ямці забряжчали дукати і срібняки.

— Дідусю, згрібай монети в мішок і завдавай мені на спину.

— Отакої! Я тобі й хребта переламаю.

— Не журися, а мерщій завдавай на спину.

Вернувся дід додому, розв’язав мішок, тішиться. Візьме жменю срібняків і висипле, а вони дінь-дінь, дзінь-дзінь.

Почула той дзенькіт сусідка. Зайшла в дідову хату та й каже:

— Чи не знайдеться у вас жарини, бо в мене вогонь у печі погас? Ой, та де ви стільки срібняків дістали?

Дід розповів сусідці про свою пригоду, а та відразу попросила позичити їй Білявчика.

Хоча собака нічого не сказав, сусіди — старий і стара — осідлали його, взяли мішок і сапу, самі зверху повсідалися та й ну його підганяти.

Бідолашний собака знехотя поплентав стежкою.

У горах він раптом спинився як укопаний. Старий і стара зіскочили, закричали: «Тут, напевно, заховано скарб!» — й заходилися орудувати сапою. Копали-копали й нарешті докопалися… З ями валом посунули вужі, ропухи, стоноги.

— От поганець! Так обдурив нас!

Сусід розмахнувся сапою і вдарив собаку, той покотився і спустив дух.

Старий і стара закопали Білявчика в землю, встромили зверху вербову лозинку і мерщій додому.

Дізнавшись про таке лихо, дід зі сльозами на очах подався в гори. Хоч була зима, за одну ніч на могилі Білявчика виросла верба. На ній шелестіло листя.

На згадку про собаку дід зрубав вербу і зробив із неї ступку. Тільки почне рис товкти, як із ступки вискакують то дукати, то срібняки.

Ступка тук-тук.

Дукати дзень-дзень.

Навідалась якось до них сусідка, побачила таке диво, аж рота роззявила.

І цього разу не втерпіла вона, випросила ступку й заходилась товкти рис. Товче-товче й приказує:

— Сипся, срібло, сипся, злото!

Та марно — зі ступки не те що срібло-злото, а навіть мідяки не посипалися.

Старий і стара розлютилися та й спалили ступку.

Дід та баба гірко заплакали, коли дізналися, що сусіди накоїли.

А тоді дід і каже:

— То ж була одна-однісінька згадка про Білявчика. Піду та хоч попіл зберу.

Вже ніс дід той попіл додому, як раптом знявся вітер…

Прошумів-просвистів вітер, дінь-дінь, дзінь-дзінь, розвіяв трохи попелу, й на сухих деревах розпустився цвіт: на сливах — сливовий, на вишнях — вишневий, на персиках — персиковий.

— Що за диво? Якщо вже так, то хай буде більше цвіту,— дід розкидав жменю попелу, і ще більше дерев зацвіло.

Неподалік проїжджав дорогою якийсь вельможа.

— Та це ж справжнє чудо! — вигукнув він.

Ця несподіванка вразила його, і він звелів щедро обдарувати діда.

Заздрісний сусід не мав ні хвилини спокою. Вирішив і він спробувати щастя.

— Я стану садівником-чарівником і зроблю так, що сухі дерева зацвітуть,— вихвалявся він, позбиравши рештки попелу.

Ті слова почув вельможа.

— О, знову прийшов садівник-чарівник! Зроби-но так, щоб дерева зацвіли.

Та хоч як старався сусід, нічого путнього в нього не виходило: дерева не розцвітали.

— Ач який ! Ще й брехати посмів! — закричав вельможа й наказав почастувати старого березовою кашею.

Перекладач: Іван Дзюба

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up