Вдячна Журавка

Жили колись собі старий із старою. Були вони дуже бідні, але добрі й лагідні на вдачу.

Якось поніс старий продавати дрова до міста. Та, як на лихо, з самого ранку пішов сніг, поля і гори вкрилися білою габою.

— Шкода, що я вибрався до міста в таку негоду,— зітхнув старий, поглядаючи на небо.— Проте як не продам дров, то й жменьки рису на обід не зможу купити.

Та ради не було — і старий почвалав до міста.

Невдовзі він почув, що на рисовому полі, яке він саме проминав, щось несамовито лопотить.

«Що воно таке?» — подумав старий і підійшов до того місця, звідки долинав шум.

Дивиться — журавка б’ється в сильці.

— Зараз я тебе звільню! — сказав він і почав розмотувати мотузку.

Незабаром журавка змахнула крилами і знялася в небо.

— Кру-кру-кру! — закурликала вона і, покружлявши над старим, звернула до гір.

— Вдруге не попадайся! — мовив старий і пішов своєю дорогою.

Того дня, на превеликий свій подив, він продав геть усі дрова, тож повертався надвечір додому веселий та щасливий.

— Я продав усі дрова! Чуєш, стара? — похвалився він жінці, а потім розповів, як урятував журавку.

— Добре зробив! — раділа стара.

Того ж таки вечора, коли старий і стара погасили світло й збиралися облягатись, у двері хтось постукав.

— Хто ж це прийшов у таку заметіль?..

Стара відчинила двері, дивиться — перед нею стоїть обсипана снігом дівчина.

— Я збилася з дороги. Будь ласка, прийміть мене хоч на одну ніч. Пересплю навіть у коморі.

— Заходь, голубонько! — Стара провела дівчину до хати й додала: — Ми такі бідні, що й пристойної їжі та постелі не маємо. Одне добре — дрівець вистачає.

І стара підкинула у вогонь полінцят.

— Не клопочіться більше мною! Спасибі, що пустили переночувати. Ви мене просто врятували!

Наступного ранку старий із старою, прокинувшись, побачили: вогонь уже розпалено, хату прибрано, сніданок зготовано. Все це зробила дівчина.

— Ой, яка ж ти моторна! — в один голос хвалили її старий та стара. Дівчина вклонилася їм до землі і сказала:

— Я не маю ні батька, ні матері, ні сестри, ні брата. Будь ласка, прийміть мене до себе! Я залюбки на вас працюватиму.

— Ти хочеш стати нашою донькою? Яке ж то щастя нам на старість! Стали вони жити втрьох. Старі не могли натішитись своєю донькою: така вона була роботяща, добра й лагідна. Дбала про батька і матір, замітала хату, прала білизну, ходила в ліс по дрова.

Якось звернулася вона до старого з такими словами:

— Тату, купіть мені ниток. Я хочу ткати полотно.

— Гаразд, доню. Зроблю все, що ти просиш.

Старий продав на базарі дрова й купив ниток.

Дівчина перенесла із сіней до комори ткацький верстат, припалий порохом, і затулила його ширмою.

— Тільки про одне я вас прошу,— сказала вона. — Хоч би що сталося — сюди, коли я працюватиму, не заглядайте.

— Будь спокійна, не заглядатимемо.

Дівчина зачинилася в коморі й узялася до ткання. Звідти долинав розмірений перестук: «Та-тах, та-тах! Та-тах, та-тах! Та-тах, та-тах!»

— Видно, вміє ткати.

— Еге ж, вона до всякої роботи зугарна.

Сидячи біля вогнища, старий і стара захоплено слухали, як стукотить верстат.

— Два дні — від рання до смерку — забувши про їжу, дівчина ткала полотно. Увечері третього дня вона нарешті вийшла з комори.

— Тату й мамо, ось що я виткала!

Старий і стара взяли в руки біле як сніг полотно.

— Яке гарне!

Дивлячись на їхні радісні обличчя, дівчина сказала:

— Будь ласка, продайте його і ще купіть мені ниток.

Наступного дня старий здибався в місті з вельможею і, показавши йому свій крам, боязко спитав:

— Пане, вам не треба такого полотна?

— Чудове полотно, я беру його,— відповів вельможа й відрахував стільки грошей, що старий аж рота роззявив із подиву.

Накупивши ниток і подарунків, старий подався додому.

Того вечора в хаті панувала радість, на столі з’явилися смачні наїдки.

Вранці дівчина знову зачинилася в коморі, а через три дні показала старим виткане полотно — ще біліше, ще гарніше, ніж попереднє.

Старий продав його в місті вельможі за дуже великі гроші.

— Добру дівчину послала нам доля, заживемо тепер, як люди!

— Правду кажеш, старий! Такої ткалі світ іще не бачив. Як мені хочеться зазирнути в комору, де вона працює!

— Не роби цього, стара! Хіба ж ти забула, як вона просила, щоб ми туди не заглядали й не ходили!

— Та я тільки оком кину,— сказала стара і, зиркнула крізь щілину між паперовими перегородками в комору, ойкнула. За верстатом стояла журавка і, вимахуючи крилами, ткала полотно. Висмикувала дзьобом із крил пір’я й переплітала його з нитками.

— Старий, а йди-но сюди!..

Старий прибіг до старої зляканий — такий незвичайний був у неї голос.

— Он як! Так то журавка! — мовив він, глянувши в щілину.

Того вечора дівчина винесла з комори біле-білісіньке, тонке-тонісіньке полотно, поклала його перед господарями і, низько їм уклонившись, сказала:

— Тату й мамо, я довго жила у вашій хаті. Я — та сама журавка, яку ви, тату, врятували того зимового дня. Та ви побачили мене в моїй справжній подобі, і я не можу більше бути людиною. Бажаю вам щастя. Прощавайте!

І дівчина вмить перетворилася у журавку, вибігла надвір і знялася в небо.

— Кру-кру-кру! — закурликала вона і, покружлявши над хатою, полетіла світ за очі.

Перекладач: Іван Дзюба

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up