Вітри й дітвора

Було це дуже давно.

Одного осіннього дня сільські діти гралися на моріжку біля храму.

Раптом підійшов до них незнайомий чоловік і запитав:

— Чи не хотіли б ви, хлоп’ята, податися кудись, де можна поласувати хурмою та грушками?

— Чому ж ні, хотіли б! — відповів один хлопець.

— Чому ж ні, хотіли б! — підхопили інші.

— Ну, то я вас усіх заберу з собою,— сказав незнайомий і випустив ззаду щось схоже на хвіст.— Хапайтеся руками за оце і міцно тримайтесь.

Раптом знявся вітер і шугнув у небо, а за ним — чоловік із дітьми. Поля й храмова покрівля опинилися внизу і щораз меншали й меншали.

Невдовзі незнайомий з дітворою, що трималася його хвоста, опустився у якомусь лісі. Хоч куди глянь — скрізь росли груші і дерева хурми; їхнє гілля вгиналося під смачними плодами.

— Їжте, діти, їжте,— припрошував чоловік розгублених хлоп’ят, обтрушуючи дерева.

Діти не дали себе довго просити — збирали хурму та грушки і зі смаком їх наминали. Не відставав од них і незнайомий.

А тим часом зайшло сонце і надворі смерклося.

Зненацька чоловік похопивсь і сказав:

— Мало не забув! Мені ж треба ще в одне місце! Та й вам, хлоп’ята, час додому.

Тут знову знявся вітер, і незнайомий зник.

Покинуті хлоп’ята розгубилися: адже вони не знали, як їм повернутися додому.

— Я хочу додому! — заплакав один.

— І я!..— вторували йому інші.

Саме тоді вдалині блимнув вогник.

— Мабуть, хтось іде до нас! — зраділи діти.

Вони перестали плакати і, побравшись за руки, рушили на вогник.

Незабаром вони опинилися перед великим будинком. Заглянули всередину, дивляться — сидить самотня бабуся.

— Хто в тій хаті живе? — І спантеличені хлопці перезирнулися.

— Байдуже. Заходьте,— озвалася бабуся.

Хлоп’ята боязко переступили через поріг.

— Звідкіля ви?

— Нас привіз сюди на довгому хвості якийсь чоловік, почастував хурмою та грушками і несподівано зник…— відповіли діти й заплакали.

— Я все зрозуміла. Не журіться, я вас швидко відправлю додому, але спершу попоїжте.

Бабуся пригостила їх білісіньким рисом з гарячою підливою, а тоді мовила в бік сусідньої світлиці.

— Чуєш, братику, вставай!

— Що сталося, сестрице? — І якийсь заспаний чоловік визирнув із дверей світлиці.

— З тим Південним Вітром я не дам собі ради — такий він мінливий. Приніс сюди дітей і залишив напризволяще. Пробач, ти не міг би доправити їх додому?

Як і той незнайомий, чоловік випустив ззаду довгий хвіст і сказав:

— Мерщій сідайте! Я відвезу вас додому.

Діти вхопилися за хвіст. Північний Вітер засвистів і злетів у небо.

А в селі тим часом зчинився переполох, бо вже споночіло, а діти не вернулися.

Та саме в цю хвилину з неба дмухнув вітер і приніс із собою дітвору.

Селяни складали руки докупи й вклонялися Північному Вітрові.

Перекладач: Іван Дзюба

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up