Давно колись правив світом страшний змій Айдахар. І жив тим, що пив кров. Нікого не жалів. А підлий комар був у нього на побігеньках.

Гукнув якось змій комара та й наказує йому:

— Облети всю землю й покуштуй кров усіх живих істот. А коли повернешся, розкажеш мені, в кого кров найсолодша. Тих я зводитиму з світу.

Полетів комар. Виконав наказ і повертається назад. Дорогою трапилася йому ластівка.

— Куди літав?

— За наказом повелителя мого Айдахара облетів усю землю, щоб дізнатися, в кого найсолодша кров.

— І в кого ж?

— Найсолодша кров у людини,— гордо пропищав комар. Ластівка занепокоїлася.

— Не кажи, комаре, змієві правди. Людина добра, не губи її.

— Ні, скажу!

Ластівка знову:

— Благаю тебе, комарику, не роби людині зла,— вона мій друг і захисник.

А комар сміється:

— Ні, скажу!

Прилетів комар до Айдахара, а ластівка вже кружляє й кружляє.

— Ну,— засичав змій,— розповідай про все, що розвідав. Не дай боже, скажеш неправду…

— Володарю мій і повелителю,— почав комар,— скажу тобі щиру правду, нічого не приховаю. Найсмачніша, найсолодша кров у…

Хотів сказати «у людини», та не встиг. Ластівка стрімголов кинулася на комара й відщипнула йому гострим дзьобом кінчик язика.

Закружляв комар над змієм:

— З-з-з… з-з-з… з-з-з…

Але нічого вимовити не зміг.

А ластівка весело джеркоче:

— Я знаю, Айдахаре, що хотів сказати твій служка: найсолодша кров у змія.

Розлютився змій, скрутився в клубок, стрибнув у небо, роззявивши пащу. Але ж нема пташки, спритнішої за ластівку! Метнулася вона вбік — Айдахар тільки за хвостик її схопив. Та рвонулася ластівка і втекла від лютої смерті.

А страшний змій з трьома пір’їнками в зубах упав з висоти на землю, вдарився об камінь та й навіки затих.

Ось чому в ластівки хвостик, мов ріжки, й ось чому люди так шанують цю пташку.