У сиву давнину жили на світі два шахраї: один гуляв у сирдар’їнських степах, другий — у степах Сари-Арка. Усі в тих краях тільки й говорили про їхні витівки, і не раз їм траплялося слухати розповіді один про одного.
Якось надумалися вони зустрітися сам на сам і позмагатися: хто кмітливіший, хто меткіший.
От помастили вони жиром чоботи, підіткнули поли халатів і вирушили в дорогу. Йшли, йшли і якогось дня зустрілися на караванному шляху біля щойно поставленого мазару[1]. Мов давні знайомі, привіталися вони, обнялися й почали розмову.
— Новини є? — питає сирдар’їнський шахрай.
— Новини є,— відповідає сари-аркинський шахрай,— Бачиш, стоїть новий мазар? Нещодавно поховали в ньому одного відомого бая. Багато худоби, золота він залишив. І все дісталося його пришелепкуватому синові.
Сирдар’їнський шахрай каже:
— Бай не дасть того, що має, а бідняк не повинен ловити гав… Давай видуримо у байського сина сто карбованців і поділимо їх нарівно.
Сари-аркинський шахрай відповідає:
— Масло тобі в рота! Я згоден. Але як це зробити?
Шахрай та шахрай — два шахраї, чи довго їм думати? Закусили, так і сяк поміркували й вирішили.
Сирдар’їнський шахрай заліз у мазар і там причаївся, а сар-аркинський обмотав голову зеленою чалмою і під виглядом мандрівного ішана[2] прийшов до аулу померлого бая.
— Дитино моя,— сказав шахрай байському синові,—був час, батько твій позичив у мене сто карбованців і сказав: «Поверну борг, коли забажаєш. Житиму — сам віддам, помру син віддасть». Мені саме зараз потрібні гроші!.. Виконай же батьків заповіт!
Син бая замало не знепритомнів од такої несподіванки. Адже тому, хто бере, і шести мало, а тому, хто дає, і п’ять багато.
Поміркувавши, він сказав:
— Чим ти мені доведеш, що це правда?
Шахрай сумно похитав головою і відповів:
— Якщо ти не віриш зеленій чалмі, то піди на могилу до батька, може він сам відкриє тобі істину.
З великою тривогою підступив молодий бай до мазару й, тремтячи від страху, запитав:
— Таточку, чи правду каже ішан у зеленій чалмі, що ти винен йому сто карбованців?
І тут сирдар’їнський шахрай відповідає йому з мазару глухим голосом:
— Правду, правду він каже, синочку мій! Через ці гроші я страшенні муки терплю. Поверни швидше гроші ішанові, дай відпочити мертвим кісткам!
Злякався байський син, побіг додому й, не кажучи жодного слова, віддав шахраєві сто карбованців.
Заховав сари-аркинський шахрай гроші й міркує собі:
«Хай посидить дружок у мазарі, поки не набридне, а я й сам в степу не заблукаю».
Минуло кілька днів. Повернувся сари-аркинський шахрай додому, тайкома закопав гроші під вогнищем і суворо попередив дружину:
— Якщо прийде такий-то і такий-то чоловік, скажи йому, що я захворів і помер. Спробуй його якнайшвидше спровадити, а поки той чоловік житиме у нас, ти щовечора принось мені їжу до байраку. Зрозуміла?
Сирдар’їнський шахрай чекав-чекав товариша в темному мазарі й докумекав, що той його обдурив. От виліз він з могили, обтрусився й сказав:
— Ну, розбійнику, начувайся, я тобі ще покажу, де раки зимують!
І почимчикував він шукати свого товариша. Ішов день, ішов тиждень, місяць. І ось побачив він у степу втікачеву кибитку, відчинив двері, переступив поріг.
Угледівши незнайомого чоловіка, дружина сари-аркинського шахрая заплакала й заголосила:
— Помер мій нещасний чоловік, ось уже три дні, як його поховали. Хто б ти не був, чужинцю, залиш мене на самоті з моїм горем!..
«Даремно ти кусаєш холодне залізо, хазяйко!» — думає сирдар’їнський шахрай, а вголос каже, обливаючись слізьми:
— Жінко, ти краєш мені серце своїми словами. Помер мій друг, ой, горе, горе! Як я можу обминути дім покійного, не пом’янувши його і не поплакавши? Перед богом клянуся провести тут сорок років, аж поки очі мої не осліпнуть од сліз! — І не перестаючи ридати, сунеться на найпочесніше місце.
Минають дні за днями, а сирдар’їнський шахрай живе в чужій кибитці, поминаючи друга його ж бараниною та кумисом.
Згодом помітив він, що хазяйка щовечора зникає кудись з повним мішком. Шахрай крадькома простежив за нею і взнав дорогу до байраку.
Якось хазяйку запросили в гості. Вона пишно вбралася й подалася на цілий день, повернулася аж надвечір. Сирдар’їнський шахрай швиденько переодягнувся в хазяйчину одежу, напхав у мішок всякої їжі і, коли стемніло, спустився в байрак до сари-аркинського шахрая.
Сари-аркинський шахрай накинувся на їжу й, нічого не підозрюючи, запитав:
— Ну як, той крутій ще довго буде у нас?
Змінивши голос, сирдар’їнський шахрай відповів:
— Ой, думаю, що довго. Вдає, наче вбитий твоєю смертю, а сам усе щось шукає, шукає. Напевно, ти щось сховав од нього. Боюсь, коли б він раптом не знайшов.
Сари-аркинський шахрай сміється:
— Не бійся, дурненька, він усе одно нічого не знайде, але про всяк випадок наглядай за вогнищем. Тільки що — біжи негайно до мене. Зрозуміла?
— Гаразд,— каже сирдар’їнський шахрай, а про себе думає: «Ага, ось воно що — під вогнищем!..»
Коли хазяйка прийшла додому, сирдар’їнський шахрай сидів на своєму місці, попиваючи кумис і проливаючи гіркі сльози. Вона похапцем схопила мішок і побігла до чоловіка, чекаючи, що він почне лаяти її за запізнення.
Сари-аркинський шахрай, побачивши дружину, дуже здивувався й запитав:
— Кажи швидше, що скоїлося? Чому ти прибігла вдруге?
Дружина відповіла:
— Що з тобою, любий? Чого це вдруге? Я прийшла сьогодні вперше.
— Ой, що ж я накоїв! — закричав шахрай і, не тямлячи себе, побіг до кибитки.
Але там, де було сховане золото, вже гуляв вітер.
Недарма люди кажуть: «Не хвалися силою — наразишся на сильнішого; не хвалися хитрістю — наразишся на хитрішого».
Поміркувавши, сари-аркинський шахрай сказав дружині:
— Нам то щастить, то не щастить. Але хто впадає у відчай, той тільки сам собі шкодить.
Тут він попрощався з дружиною, сів на безрогого бичка і, підганяючи його сучкуватою палицею, вирушив у сирдар’їнський степ.
У той же час, коли сари-аркинський шахрай їхав степом, розпитуючи в людей дорогу, сирдар’їнський шахрай прийшов додому й наказав дружині, щоб вона негайно оповістила весь аул про його наглу смерть, а сам закутався з головою в саван, витягнувся і став мов неживий. Дружина швиденько зробила все, що він загадав. На голосіння жінки посходилися люди з сусідніх кибиток, погомоніли, пожаліли, потім винесли удаваного покійника в закинутий мазар і приступили до поминального обіду.
Саме тоді й під’їхав до аулу на своєму безрогому бичку сари-аркинський шахрай. Дізнавшись, що це за обід і кого поминають, він одразу про все здогадався: «Е-е-е, знайома пісня», але вдав, буцімто вражений такою несподіваною новиною, і, заридавши, сказав:
— Якщо помер мій друг, помру і я. Нема без нього мені щастя, і життя без нього темне. Про одне прошу, покладіть мене поряд з другом, не розлучайте нас хоч після смерті.
Отак мовивши, він упав на землю, затамував дихання і вдав, що вмер. Поховали його того ж дня і поклали поруч з приятелем.
Ось розбрелися люди, і обидва шахраї залишилися в мазарі віч-на-віч.
— Ассалям алейкум! — тихенько говорить сари-аркинський шахрай.
— Валейкум ассалям,— так само тихенько відповідає сирдар’їнський шахрай.
— Чи не час нам поділити байські гроші? — питає сари-аркинський шахрай.
— Напевно, час,— відповідає сирдар’їнський шахрай.
І тільки почали вони цю розмову, як раптом на дорозі почувся гомін, і в мазар увалилася ватага розбійників — сорок відчайдушних головорізів.
Усівшись, розбійники почали ділити коштовності. Для тридцяти дев’яти чоловік випало по купі золота, а сороковий мав брати старий меч. Але ніхто з розбійників не хотів той меч брати. Усі жадібними очима прикипіли до золота. Зчинилася суперечка. Тоді ватажок сказав:
— От дурні, хіба добрий меч не дорожчий од жмені монет?
З ним джигіт і своє життя захистить, і багатство добуде. Ось дивіться, як я з одного маху розпанахаю навпіл цих двох покійників! — і він вихопив меч із піхов. У ту ж хвилину обидва шахраї у своїх білих саванах схопилися на ноги й закричали страшними голосами:
— Ах ви, бузувіри, розбійники! Мало вам сліз живих, то ви ще нас, мертвих, турбуєте?! Жахайтеся! Тремтіть!
Що тут скоїлося! «Очманіла качка пірнає хвостом…» Покидавши свої коштовності, один через одного розбійники летіли хто куди: одні під кіньми опинилися, інші — аж в аулі.
А шахраї скинули савани, розділили порівну коштовності й, щиро насміявшись над своїми пригодами, розійшлися по домівках.
