Одного разу довелося Алдар-Косе наймитувати у бая.

— Як живеться? — запитував він в інших наймитів.

— Та так собі,— відповідають вони,— геть забули, який запах у м’яса.

— Не вішайте носа, нагодую вас м’ясом за рахунок бая. Наймити похитали головами:

— Не звертайся з проханням у юрту, в якій ніколи не буває гостей,— так кажуть люди.

— А я й не збираюся просити. Сам дасть.

— Що ти знову задумав, шибенику?

— Не подме вітер — не сколихнеться очерет,— ухильно відповів Алдар-Косе.

Того ж дня — невідомо, як і чому — кращий баран із байської отари впав у яму й зламав ногу. Бай схопився за голову:

— Ой, Алдар-Косе, гине мій баран! Що робити?

— Приріж його швидше! — радить наймит.

— Але ж шкода: на одного барана отара поменшає…— насупився бай.

— Що ж, коли шкода різати, хай собі здихає,— преспокійно каже Алдар-Косе.

Нічого не вдієш, зарізав бай барана й наказує:

— Віднеси баранячу тушу на базар і продай якомога дорожче.

Узяв Алдар-Косе тушу на плечі й поплентався на базар. Ходить там і викрикує:

— Агов, добродії! Продаю за червінець дохлого барана! Купляйте!

Сміються люди:

— О ні, Алдар-Косе, цього разу ти вже нікого не обдуриш. Нам не потрібен твій дохлий баран. Тягни його туди, звідки приніс.

Алдар-Косе до душі такі слова.

Повернувся він до бая і, обтираючи рукавом піт, каже:

— Доведеться нам самим їсти це м’ясо. Ніхто не купляє барана. Даремно я тягав його. Не потрібен, кажуть, нікому…

Бай не повірив наймитові:

— Чому не потрібен! Такий чудовий баран! Такий жирний баран! Ти все брешеш, Алдар-Косе! Ходімо завтра разом продавати.

Рано-вранці пішли вони вдвох на базар. Бай кричить:

— Агов, добродії! Купляйте барана! Кому треба баран?

А Алдар-Косе підтягує:

— Купляйте вчорашнього барана! Це той самий баран! Беріть за червінець вчорашнього барана!

Тут уже люди не стерпіли:

— Ану, йдіть геть звідси, негідники! І півкопійки вам не дамо! Їжте самі свою баранину!

Змушені були вони піти геть з базару.

— Що будемо робити далі? — запитує Алдар-Косе.— З’їмо м’ясо чи викинемо його у яр вовкам?

— Дай подумати, друже, дай подумати,— засмучено відказує бай.

І ось зібрав він у своїй юрті всіх наймитів і каже:

— Пастухи, хтось розносить чутки, буцімто я зла, жадібна людина. Хай Аллах покарає базік за такий наклеп. Сьогодні ви побачите, який у вас щедрий хазяїн. Хочу вас почастувати на славу. Найкращого, найжирнішого барана не шкодую для вас. Вари, Алдар-Косе, барана! Тільки з умовою: тверде в казані моє, решта — ваша.

Перезирнулись наймити, розвели руками, нічого не сказали у відповідь. Хай і так: коли нема надії на м’ясо, то й відвар непогана їжа.

А Алдар-Косе вже робить своє: палає вогнище, кипить вода в казані, вариться бараняча туша. І так довго варив Алдар-Косе м’ясо, що бай занепокоївся:

— Коли вже буде обід, Алдар-Косе?

— Скоро, скоро вже, баю!

Коли м’ясо розварилося так, що навіть від кісток відпало, Алдар-Косе каже хазяїну:

— Повтори, баю, що твоє в казані?

— Тверде! Тверде! — заметушився бай.

— Ось усе тверде! — викладає Алдар-Косе баю голі кістки.— А решта — нам.

Усілися наймити навколо казана і стали їсти. Бай посинів від злості, а вони усміхаються. Наївшись баранини, втерли вуса й сказали разом:

— Дякуємо тобі, Алдар-Косе, за частування!