У бідної жінки був один-єдиний син. Пас він якось кіз і побачив у степу табун ланей. Серед них вирізнялася одна — цяткована, з золотими рогами.
Потім він знову кілька разів бачив її. Якось сказав юнак матері:
— Тричі я бачив цятковану золоторогу лань. Хочу спіймати її і відвести до хана. Чи нагородить він мене за це?
Мати відповіла:
— Якщо зумієш спіймати, хан, звичайно, нагородить тебе. Наступного дня зловив юнак цятковану золоторогу лань і повів її до хана.
Біля палацу зустрів юнака головний візир і зажадав:
— Віддай мені лань!
— Ні! — відповів юнак.— Я віддам її тільки ханові.
Узяв хан золоторогу лань і запитує головного візира:
— Скажи, чим нагородити юнака?
— Нічого йому зараз давати не треба! — відповів головний візир.— Десь на світі є підставка для золоторогої лані. Має вона два крила — одне позолочене, друге посріблене. Стане лань на ту підставку і прикрасить увесь палац. Отож, хай спочатку юнак принесе підставку. Тоді можна буде його нагородити.
І сказав хан юнакові:
— Десь на білому світі існує підставка для золоторогої лані. Має вона два крила — одне позолочене, друге посріблене. Знайди її, і я щедро тебе винагороджу. А не знайдеш — зітну тобі голову.
Засумував юнак. Повернувся додому й розповів матері про ханів наказ.
Мати заспокоїла його:
— Не сумуй, синочку! Я сама піду шукати підставку для золоторогої лані.
Ось іде мати по степу. Бачить — пасеться табун ланей, а недалеко від нього сидить якась бабуся і зашиває щілину в землі. Сіла мати поруч неї й розповіла, куди простує.
Вислухала бабуся й каже:
— Твоєму горю можна допомогти. Недалеко від міста Мисира живе майстер. Тільки він один робить підставки для ланей. Дай своєму синові тисячу ділла[1], і хай він поїде до цього майстра.
Повернулася мати додому. Розпродала кіз, найнялася робітницею до бая і зібрала тисячу ділла.
Узяв юнак гроші й пішов шукати майстра, що жив недалеко від міста Мисира. Знайшов його і розказав, яку потрібно підставку для золоторогої лані.
Майстер пообіцяв:
— Я зроблю тобі таку підставку за тисячу ділла.
Віддав юнак гроші, і майстер зробив підставку. Тільки крила були у неї звичайні.
Іде юнак додому. Бачить — стоїть над шляхом високе дерево, а під деревом — дві глибокі криниці. В одній — вода золота, а в другій срібна.
Вмочив юнак одне крило в золоту воду, друге — в срібну і пішов до хана.
Поставив хан золоторогу лань на підставку. Засяяла лань так, що відразу в палаці весело стало.
Запитує хан головного візира:
— Чим же нагородити сумлінного юнака?
— Нічим,— відповів головний візир.— Він ще не достойний нагороди. Треба йому дати ще одне доручення. В далекій країні під землею росте золоте дерево. Хай він знайде його, принесе сюди й посадить перед палацом. Тоді можна буде йому віддячити.
І наказав хан юнакові:
— Знайди золоте дерево, що росте під землею, і посади його перед моїм палацом. Тоді я нагороджу тебе.
Пішов юнак шукати золоте дерево.
Іде він кілька днів і зустрічає на своєму шляху старого.
Запитує старий:
— Звідки ти і куди йдеш?
Розповів йому про все юнак.
Старий і каже:
— Я навчу тебе, як дістати золоте дерево. Іди прямо, поки не побачиш високу гору. Коли підійдеш ближче, зустрінеш зайця, що бігтиме з гори. Біжи за ним слідом. Він ускочить до барлогу, і ти ввійди за ним. У барлозі побачиш дві ями. Заєць сховається в ліву, а ти іди у праву. Перед тобою відкриється величезна печера. У ній сидітиме сорок розбійників. Вони захочуть убити тебе, але ти скажи їм: «Я можу в одну мить зварити обід!» Розбійники примусять тебе зварити м’ясо, а самі наглядатимуть за тобою. Ти поклади м’ясо в казан і вдар по казану оцією залізною палицею.
Старий подав юнакові залізну палицю й веде далі:
— Уранці розбійники залишать тебе в печері самого. В темному кутку ти побачиш білу скриню. Відчини її. В ній стоятиме синя скриня. І її відчини. В скрині лежатиме загорнута в папір сіль. Посоли нею м’ясо, іцо вариться в казані. Коли прийдуть розбійники, нагодуй їх. Вони відразу помруть. Потім шукай у печері золоте дерево. Коли знайдеш, візьмися руками за стовбур, а ногами уприся в коріння й заплющ очі. Золоте дерево опиниться перед ханським палацом!
Розпрощався юнак із старим і пішов своїм шляхом. Підходить він до кам’яної високої гори. Бачить — з гори біжить заєць. Юнак подався слідом за ним. Утік заєць у барліг, а юнак за ним. У барлозі, як і сказав старий, було дві ями. Заєць сховався в ліву, а юнак завернув у праву. Побачив він величезну печеру, а в ній сорок розбійників. Розбійники захотіли вбити юнака, але він сказав їм:
— Я можу в одну мить зварити обід!
Розбійники наказали йому якомога швидше зварити м’ясо, а самі стали за ним наглядати.
Поклав юнак м’ясо в казан і вдарив по казану залізною палицею. М’ясо вмить зварилося. ч
Здивувалися розбійники, стали радитись між собою і вирішили не вбивати юнака.
Довго жив юнак у печері.
Якось він після обіду міцно заснув. І бачить уві сні старого, який подарував йому залізну палицю.
Старий посварився пальцем і сказав:
— Наївся м’яса й забув про все!
Злякався юнак, прокинувся. Згадався йому ханів наказ.
Почав юнак шукати в печері білу скриню. Знайшов її в найтемнішому кутку. Відчинив її і побачив у ній синю скриню. Відчинив юнак синю скриню. На дні її лежав паперовий пакунок. Розгорнув папір, а в ньому — сіль.
Зачинив юнак скриню, висипав сіль у казан та й чекає на розбійників.
Ось прийшли вони, сіли за стіл і кажуть:
— Подавай м’ясо!
Подав юнак. Наїлися вони та й померли усі.
Почав тоді юнак обдивлятися усі кутки печери і знайшов у найпотаємнішому місці золоте дерево.
Ухопивсь юнак руками за стовбур, а ногами вперся в коріння й заплющив очі.
Скільки минуло часу — невідомо.
Та коли розплющив юнак очі,— побачив себе в саду перед ханським палацом. В промінні сонця палахкотіло золоте дерево.
Прокинувся вранці хан. Підійшов до віконця й бачить — у саду росте золоте дерево.
Зрадів він, кличе візирів і запитує:
— Чим же мені нагородити юнака?
А візири від заздрощів аж позеленіли. Тоді надумали вони звести зі світу юнака — вирядити його туди, звідки немає назад вороття.
Ось головний візир і каже:
— Володарю! Тобі вже багато років, а дітей у тебе нема, В далекому ханстві під самісіньким сонцем живе красуня Кункей[2]. Вона може народити тобі спадкоємця. Пошли юнака, хай привезе він красуню. Якщо виконає цей наказ, тоді можна буде його щедро винагородити.
І вирядив хан юнака в далеке ханство шукати красуню Кункей, яка живе під самісіньким сонцем.
Пішов юнак своїм шляхом і зустрівся невдовзі він з велетнем.
Стоїть велетень, горою ба виться. Запитує він юнака:
— Хто ти, куди йдеш і звідки?
Розповів юнак. Вислухав велетень, а тоді й каже:
— Коли ти шукаєш красуню Кункей, яка живе під самісіньким сонцем, то я піду з тобою!
І пішли вони далі разом.
Ідуть вони, ідуть і бачать джигіта, що лежить на землі.
— Що ти робиш? — запитує юнак.
— Я слухаю, чи не йде юнак, який шукає красуню Кункей. У мене такі вуха, що я почую будь-який шерех на землі чи під землею.
— Ходімо з нами. Це я шукаю красуню Кункей!
Почимчикували втрьох. Зустрівся їм велетень з надзвичай надутими щоками. У роті в нього було двоє озер води.
Запитує юнак:
— Що ти робиш?
Відповідає велетень:
— Я чекаю юнака, який шукає красуню Кункей, що живе під самісіньким сонцем. Коли він прийде, я піду з ним.
— Я шукаю красуню Кункей! — сказав юнак.
І пішли вони далі вчотирьох.
Невдовзі зустріли скороходця. До кожної ноги його було прив’язано по скелі. Але все одно він біг дуже швидко.
Юнак спитав:
— Куди ти поспішаєш?
Скороходець відповів:
— Я біжу назустріч юнакові, який шукає красуню Кункей, що живе під самісіньким сонцем.
— Тоді ходімо з нами! — мовив юнак.— Я шукаю красуню Кункей.
І пішли вони далі вп’ятьох. Дорогою трапилася їм крилата мурашка. Вона ніяк не могла вибратися з ями зі своїми малюками.
Юнак допоміг їй, і мурашка сказала:
— Ти врятував нас од смерті. Я ніколи цього не забуду. Якщо тебе спіткає лихо, запали моє крильце, я прийду й допоможу тобі.
Відірвала мурашка одне крильце і подала його юнакові.
І пішли друзі далі.
Красуня Кункей, що жила під самісіньким сонцем, була дочкою хана. А жив той хан за високими неприступними горами. Був у нього величезний бурий собака. Якщо хто-небудь ішов до Кункей, бажаючи украсти її, собака чув ворога за два дні дороги й вибігав йому назустріч. Якими б сильними і численними не були зловмисники, ніхто не міг врятуватися від нього.
Почув бурий собака, що підходить юнак зі своїми товаришами, й вибіг їм назустріч.
Бачить велетень хмару куряви на дорозі. Підняв він одну гору і кинув її на злого собаку. Залишився той собака під горою навіки.
Пішли друзі далі й дісталися нарешті ханського палацу.
Прийняв хан нежданих гостей і почав їх розпитувати, звідки вони і як добилися до його володінь.
— Ми шукаємо красуню Кункей, що живе під самісіньким сонцем!
Спитав хан:
— Чи не бачили ви бурого собаки?
— Та бігло там якесь цуценя,— сказав юнак.— Але мій друг кинув на нього камінчик, і воно залишилося під ним.
Здивувала хана богатирська сила несподіваних гостей. Хан добре їх прийняв, а наступного дня зібрав своїх підлеглих і влаштував змагання.
— Хто стане переможцем,— оголосив хан народу,— той візьме за дружину мою дочку Кункей.
І виставив хан зі свого боку могутнього бика-борця.
А юнак мовив своєму другові батиру-велетню:
— Якщо переможеш його, Кункей буде нашою.
Підійшов батир-велетень до бика, схопив його за роги й подолав за одну хвилину.
Але хан не дотримав свого слова, натомість знов оголосив:
— Зараз будуть перегони. Хто переможе, той візьме за дружину мою дочку Кункей.
Хан виставив чаклунку-відьму, а юнак — свого друга скороходця. Почалися змагання. Чаклунка зачарувала скороходця. Заснув той на півшляху, а вона побігла далі.
Каже юнак своєму другові, який міг почути будь-який шерех на землі і під землею:
— Послухай-но, хто біжить попереду.
Приклав той вухо до землі й каже:
— Нашого друга не чутно. Біжить одна чаклунка.
Тоді вдарив юнак залізною палицею об землю. Долинув гул до скороходця та розбудив його. Дивиться він — нема чаклунки. Помчав скороходець, наздогнав свою суперницю й жбурнув їй в обличчя жменю піску. Заревла чаклунка й давай протирати очі. Залишилася вона на місці, а скороходець прибіг перший.
Знову хан не дотримав свого слова. Заховав він свою дочку й каже:
— Хто знайде Кункей, той стане її чоловіком.
Юнак, який чув будь-який шерех на землі і під землею, нащулив вуха і став прислухатися. Чує він, як красуня вишиває в підземному палаці. Ось вона впустила голку додолу, і це почув джигіт.
— Ходімо допоможемо їй знайти голку! — сказав він.
Пішли друзі у підземний палац. Бачить хан, що він програв, і запрошує гостей до палацу. Тут їх ситно нагодували й поклали спати.
А коли гості заснули, хан звелів розвести навколо палацу величезне багаття й спалити батирів.
Прокинулись уночі друзі. Бачать: палац охоплений полум’ям. Розгубилися вони, не знають, що й робити.
Але тут піднявся велетень з надутими щоками й миттю погасив вогонь.
Після цього друзі знову полягали спати.
А хан думав, що його гості давно згоріли. Аж дивиться вранці у віконце й бачить: юнак із друзями спокійно виходить із палацу.
Та не хоче хан здаватися, нову хитрість вигадав.
Зібрав він у своєму ханстві сорок красунь, одягнув їх в однакові сукні й посадив усіх гуртом.
— Хто впізнає з-поміж сорока красунь мою дочку Кункей, той і буде її чоловіком! — оголосив хан.
Кілька разів пройшов повз красунь юнак, але не міг упізнати, котра з них Кункей.
Згадав він про мурашине крильце і підпалив його.
Мурашка тут як тут! Прилізла вона до ніг Кункей і зупинилася.
Так юнак упізнав Сонячну красуню.
Що лишалося робити ханові? Довелося віддати свою дочку розумному юнакові.
Забрали з собою друзі красуню й пішли додому.
Минуло кілька днів, і першим відстав од них скороходець.
Коли підійшли до великого озера, залишився там велетень з надутими щоками.
Потім одстав джигіт, що чув будь-який шерех на землі і під землею.
А коли підійшли до величезної гори — залишився велетень, що бавився горою.
Так юнак і красуня Кункей опинилися вдвох.
Розповів юнак дівчині, куди він її веде, для кого. Вислухала красуня Кункей його і задумалась, бо, дізнавшись про його подвиги, вона встигла полюбити юнака.
Через кілька днів красуня запитала хлопця:
— Чи довго ще нам іти до володінь хана?
— Два дні.
— Тоді йди вперед і перекажи ханові, хай він сам вийде мене зустрічати й візьме з собою головного візира. Ти теж мене зустрічай, але йди позад усіх.
Пішов юнак і переказав ханові слова Кункей.
Хан узяв з собою головного візира й виїхав назустріч красуні.
А Кункей була мудрою дівчиною і знала багато таємниць. Як тільки наблизився до неї хан, вона обернула його на вовка, а головного візира — на лисицю. Вовк погнався за лисицею, а дівчина взяла юнака за руку, і пішли вони до ханського палацу.
Народ відразу проголосив юнака своїм ханом.
Після цього юнак одружився з красунею Кункей і влаштував бучний бенкет.
