Якось узимку пішов на річку фазан напитися вод. У того фазана був довгий розкішний хвіст. Попоковзався фазан по льоду, що скував річку, поки, нарешті, знайшов ополонку й припав до крижаної води. Фазан пив і пив, а коли напився, не міг зрушити з місця: довгий розкішний хвіст його примерз до льоду.
— Ой, голубе льоде! Ти найдужчий у світі! Так скоро й міцно схопив ти мого хвоста. Відпусти мене.
— Ні, фазане,— відказує лід.— Дужчий за мене весняний дощ: коли він іде, я швидко тану.
— Яка там у мене сила? — мовить на те дощ.— Земля дужча за мене: скільки б я не лив — зникаю в ній, і сліду немає.
— За мене дужчий ліс. Він стоїть наді мною, густий, зелений, і витягає з мене всю силу,— каже на те земля.
— Ні, нема в мене сили,— озивається й ліс.— Вогонь дужчий за мене. Як спалахне — залишиться від мене сам попіл.
Але почув це вогонь і каже:
— Дужчий за мене вітер. Як дмухне — я не знаю, куди й тікати.
— Це таки правда, я дужий,— озивається вітер.— Я ламаю дерева, зриваю покрівлі, розганяю вогонь. Але мала травиця не боїться мене. Хоч би як я шумів, вона лиш головою похитує. Трава дужча за мене.
— Яка там у мені сила,— відповідає на те трава.— Вівці скубуть мене і толочать. Вівця дужча за мене.
Почула те вівця та й каже:
— Та хіба в мене сила?! Нападе на мене вовк — самі кісточки залишить. Вовк найдужчий у світі.
Почув ці слова сірий вовк і як завиє:
— Нічогісінько ви не знаєте. Найдужча людина. Вона й фазана впіймає, і лід розколе, і землю розорює, і дерева рубає, і пожежі гасить, і вітри зупиняє. Людина викошує трави, зганяє отари і не тільки мене, сірого вовка, але й тигра з барсом нітрохи не боїться.
Тоді й зрозуміли всі — людина найдужча в світі.
