Якось поставив мисливець у лісі тенета, й потрапило в них чимало різних птахів: галки й ворони, горобці й голуби.
Довго борсалися птахи, але вибратися на волю не могли. Стали вони раду радити.
— Ми потрапили в сіті, спокусившись легкою здобичею,— говорили вони.— Самі винні, то й вибиратися треба самим. Нумо поміркуймо разом, може, якось і виберемось на волю.
Стали птахи разом думати-гадати, що їм робити. Зрештою, погодилися на такій думці: всім одночасно розправити крила й злетіти в небо, піднявши тенета на собі.
Як порішили, так і вчинили. Всі водночас розправили крила й злетіли в небо з сіттю, зірвавши вбиті в землю кілки.
Саме в цю мить нагодився мисливець. Побачивши птахів, що несли його сіть, він кинувся бігти слідом за ними. Птахи летіли дедалі швидше й швидше, але й мисливець прискорював біг, думаючи собі: «У сіті багато різних птахів, вони можуть скоро й посваритися. А як між ними не буде згоди, вони летітимуть гірше й незабаром спустяться нижче».
Так воно й сталось, як гадав мисливець. Незабаром між птахами зчинилася суперечка.
Галки закричали:
— Якби не ми, ви нізащо не підняли б сіті.
— Що ви кажете?! Та без нас ви ніколи і з місця не зрушили б! Сіть підняли ми одні! — закаркали гнівно ворони.
— Не забувайте, що без нас вам нізащо від землі не відірватись, — дружно гули голуби.
— Ми, лише ми підняли сіть! — цвірінькали горобці.— Потрудились найбільше ми!
Ніхто нікого не слухав, суперечка тривала. Тим часом тихенько підкралася втома, крила птахів наливалися свинцем, сіть опускалася нижче й нижче.
А тут і мисливець підоспів: схопився за мотузку, що звисала донизу, й сіть упала на землю. Зрадів мисливець багатій здобичі, забрав птахів і відніс додому.
