У глухому далекому селі жив хлібороб. І був у нього син. Високий, ставний, але надто вже ледачий, нізащо не хотів працювати в полі. Увесь час мріяв про те, як би йому прославитись та І стати героєм. Але як ти прославишся в маленькому селі? Довго розмірковував він, а тоді вирушив шукати щастя в чужих краях.
Узяв лука та стріли і пішов, куди очі бачать. Ішов він, ішов — і раптом назустріч йому два тигри. Побачивши страшних звірів, він так злякався, що мало не помер від страху. Причаївся за величезним каменем, а тигри не звернули на нього жодної уваги. Вони, виявляється, ніяк здобич не могли між собою поділити і затіяли бійку. Довго гарчали один на одного, ходили довкола, вишкіривши грізно зуби. Та ось один із них підняв догори лапу та як лусне свого супротивника по голові. Той отетерів, а перший, скориставшись цим, зіпхнув його з високої кручі в урвище. Упав тигр на каміння й розбився.
Прийшовши до тями, молодий селянин очам своїм не повірив: прямо перед ним лежав здоровецький мертвий тигр. Буває ж таке диво на світі. Сама доля підкинула йому щасливу нагоду. Підбіг він до мертвого звіра, встромив у бездиханне тіло три стріли і сказав сам собі:
— От і вчинив я подвиг!
Дорогою, що пролягала на самому дні ущелини, саме в цей час їхали люди. Побачили вони юнака біля мертвого тигра і почали його благати поселитися в їхньому селі. Посадили його, як почесного воїна, на воза, привезли в село, влаштували пишну вечерю з цієї нагоди і назвали його «героєм, що вбив тигра».
Невдовзі чутка про хороброго юнака пішла гуляти по навколишніх селах, а потім досягла й великих міст.
У повітовому містечку неподалік жив великий багатій, у якого було стільки срібла та золота, що слава про нього розкотилася по всьому Китаю. Одного разу цей багатій отримав листа, в якому писалося, що тими скарбами дуже цікавляться розбійники і мають намір напасти на його садибу. Стривожився багатій. Що ж йому робити? Відкупитись? Не дешево це йому обійдеться. Найняти сторожу! Таж доведеться витратитись на її утримання. Та й чи можна вірити якимось найманцям? Почав багатій радитись зі своїми родичами. Ті йому й повідали про «героя, що вбив тигра».
У багатія відразу одлягло від серця.
Набрав він коштовних подарунків і поїхав у те село, де тепер жив славнозвісний «герой».
Повернувся він укупі з юнаком і був дуже щасливий. Віднині і його самого, і всі його скарби оберігатиме надійний сторож. «Героєві» було виділено найкращу кімнату. До того ж господар звелів кухарям готувати йому лише добірний рис і запарювати тільки духмяний чай.
— Скільки тобі помічників найняти і яку зброю вам купити? — спитав багатій «героя» наступного дня.
— Ніяких помічників мені не треба, сам з усім упораюсь,— самовпевнено відповів юнак.— Накажіть лише принести до моєї кімнати п’ять величезних каменів.
Зброєю «герой» володів погано, тож боявся, коли б хтось із помічників не здогадався, який з нього герой. А господар зрадів ще дужче, адже дешевше йому обійдеться.
1 ходив він тепер такий набундючений, ніби він став рівнею мало не самому імператору.
— Найняв собі в охоронці «героя, що вбив тигра»! — похвалявся перед своїми приятелями багатій.— Не лише стрілець вправний, а й силу має неабияку. Навіть не забажав помічників собі брати. Від додаткової зброї також відмовився. Он який воїн!
Про «героя, що вбив тигра» тепер точилися розмови по всіх базарах. Довідалися про нього й розбійники. Спочатку злякались, адже серед них не було жодного, хто б наважився стати на герць із самим тигром.
Ватажок розбійників сказав:
— Доведеться кожному з нас поприв’язувати до грудей та спини кам’яні щити, тоді стріли «героя» будуть нам не страшні.
Як звелів ватажок, так розбійники й зробили. Серед темної ночі з важелецькими кам’яними щитами прийшли на подвір’я багатія. У кімнаті «героя, що вбив тигра» горіло світло. Один із розбійників зазирнув крізь вікно до кімнати.
«Герой, що вбив тигра» лежав собі на м’якому ліжку. Біля дверей сторчма стояло велике каміння. «Виходить, недаром казали, що герой тут!» — подумали розбійники і почали безладно відступати. У декого з них від страху тремтіли ноги, і вони під вагою кам’яних щитів падали на землю.
Їм було невтямки, що «герой» був таким боягузом, яких досі світ не бачив. Каміння він звелів наносити до кімнати не для того, щоб захищати хазяйське добро, а щоб ним підпирати на ніч двері. Про його полохливість свідчило й те, що він боявся темряви і цілу ніч у його кімнаті горіло світло. Розбійники навіть подумати не могли, що «герой» цей одразу ж знепритомніє, коли довідається про їхній прихід.
Угамувавши страх, розбійники вирішили зробити ще одну спробу. Коли вони вернулися на подвір’я, ватажок наказав ламати двері. Перелякані до смерті розбійники довго штовхали один одного вперед, але ніхто не хотів бути першим. Двері нарешті не витримали, і розбійники проштовхнули одного зі своїх до кімнати. Той у темряві наштовхнувся на величезну каменюку і впав на підлогу. А коли падав, від причепленого на грудях кам’яного щита відколовся гострий уламок і вп’явся йому в стегно.
Бідолаха не встиг збагнути, що з ним сталося, і зарепетував не своїм голосом:
— Ой лишенько! Пропала моя голівонька! Стрілою наскрізь прохромило!
Решта розбійників, зачувши несамовитий крик товариша, посхоплювалися за голови і кинулися тікати.
Відступати розбійникам довелося через посіви бавовнику. А там саме почали дозрівати коробочки на рослинах. Від зіткнення з кам’яними щитами вони тріскались, і на полі залунав такий хряскіт, ніби по них стріляли із сотні луків.
Пополотнілі від страху повернулися розбійники до своєї печери. Спочатку вони лише тяжко сопли та тривожно позирали один на одного, а потім, коли трохи заспокоїлись, ватажок сказав:
— Ху-у! Це була найстрашніша ніч у моєму житті. Коли б я не придумав кам’яних щитів, то не позбирати б нам своїх кісточок на тому полі!
Почало розвиднятись. Бандити ще довго обговорювали наслідки свого нічного походу, а бідний «герой, що вбив тигра» все ніяк не міг отямитися від переляку. Коли ж нарешті спромігся підвестися з ліжка, то вистрибнув надвір через вікно і побіг додому. Відтоді він почав сумлінно працювати на батьківському полі й більше не думав про нові «геройські подвиги».
