Жив в одному селі селянин. Був він такий бідний, що біднішого за нього нікого не було. Хоч селянин і не боявся ніякої роботи, але все одно не міг вибитися зі злиднів. І тоді вирішив він піти до міста. Можливо там якось прогодується.
Далекий шлях до міста. Десять днів потрібно було йти пішки по лісах, по долинах, по крутих гірських стежках. А в бідняка не було ні цибулини, ні зернинки рису, ні зубочка часнику. Вирішив він добувати собі їжу дорогою до міста мисливством. Змайстрував собі лука, вирізав десять стріл та й пішов. Іде день, іде два, то зайця підстрілить, то кролика вб’є. Так і пройшло непомітно десять днів. Дивиться бідняк, а у нього залишилося всього дві стріли.
Засмутився бідняк: далекий ще шлях до міста, а чи багато підстрілиш дичини, коли в тебе лише дві стріли?
Ліг він відпочити під тінистим деревом і почав міркувати, що ж його робити. Раптом бачить,— під самісінькою верхівкою дерева в’ється біля гнізда з жалісним криком сиза голубка: змія повзе по стовбуру до гнізда, пташенят хоче зжерти.
Підскочив селянин, схопив лука, натягнув тетиву, прицілився — змії прямо в око і попав! Мертвою впала змія з верхівки дерева.
А голубка, радісно воркуючи, почала кружляти над головою у селянина. Закинув селянин лука за спину і пішов далі. Залишилась тепер у нього одна-єдина стріла.
«Ну,— міркує бідняк,— цю стрілу треба берегти.— Мало що може трапитись у дорозі!»
Почав він шукати яку-небудь печеру, щоб від звірів на ніч сховатися. Раптом бачить — мерехтить попереду вогник. Пішов він на цей вогник і опинився біля брами великого храму.
Вартовий впустив селянина у двір, кинув оберемок соломи в садку, а бідному селянинові нічого більше і не треба. Простягнувся він на соломі і заснув міцним сном.
І ось сниться бідняку, що хтось його душить.
Прокинувся він і не може поворухнути ні рукою, ні ногою. Обвився навколо нього велетенський змій і ось-ось задушить. А на дереві поруч сиза голубка сидить й жалібно воркує.
Зібрався з останніми силами бідняк й питає змія:
— За що ти мене хочеш вбити?
— За те, що ти сьогодні вдень убив стрілою мою дружину,— відповідає змій.
Бачить бідняк, що приходить йому кінець, почав благати про помилування:
— Відпусти мене, змію, а я будь-яке твоє прохання виконаю.
Змій відповідає:
— Був колись і я людиною. За мою жорстокість і злість перетворив мене чаклун на змія.
Це закляття загубить свою силу, коли опівночі на вежі храму заб’є великий дзвін. Зроби так, щоб той дзвін забив сьогодні опівночі, і я помилую тебе. Якщо ж тобі це не вдасться — прощайся з життям.
Підійшов бідняк до вежі і бачить: ніяк не добратися йому до дзвона. На всіх дверях замки висять великі та важкі. Знадвору теж не доберешся: жодної драбини поблизу немає.
Замислився бідняк, не знає, що йому робити. А змій поруч лежить, очей з нього не зводить. До півночі лише хвилина залишилася.
І в цю мить згадав селянин, що у нього ще є одна стріла з залізним наконечником.
Зрадів: якщо наконечник вдарить у дзвін, той обов’язково задзвенить. Хоча й тихо, але задзвенить! Натягнув селянин тетиву, прицілився і випустив останню стрілу.
Задзижчала стріла, зникла в вишині, а дзвону немає. Не продзвенів дзвін. Мабуть, у нічній темряві не зміг селянин добре прицілитися.
— Заразити помреш!— прошипів змій.
І тільки він хотів кинутися на селянина, як раптом з висоти дзвіниці почулося легке, ледь чутне бовкання.
Почувши його, змій з жахливим хрипом, звиваючись, виповз за ворота храму і там одразу перетворився на людину.
Здивувався бідняк: як це дзвін сам задзвенів? Довго він не вірив своєму щастю, а потім ліг знову на солому і заснув.
Коли він прокинувся, сонце стояло вже високо. Подякував бідняк сторожу за притулок і пішов. Але, як тільки підійшов він до вежі, побачив на землі мертву сизу голубку.
Зрозумів тоді селянин, хто врятував його вночі від неминучої смерті. Це сиза голубка вдарилася своїм тільцем у дзвін, щоб почулося рятівне бовкання.
Так віддячила голубка біднякові за те, що він врятував її діточок.
