Хан-дивак і брехун на ймення «Сорок зайців»

Кримськотатарська казка

Було це так давно, що зараз про це ніхто й не пам’ятає. Тоді ще кримською землею правили хани. Були вони всілякі — жорстокі й войовничі, підступні й лихі, хитрі й дурні.

А то був хан-дивак. Дуже подобалося йому дивувати себе й інших. Любив він різні химерні штуки, різні забавки та змагання. От влаштує було змагання — хто кого переборе, чи хто кого пережене, або хто кого перебреше… І на тих змаганнях бували не тільки дорослі, а й старі та малі — одне слово, кому тільки заманеться позмагатися у чомусь, той і йде до того хана.

І одягався хан-дивак не так, як усі інші хани. Одягне, було, на себе просте вбрання і ходить, наче звичайна собі людина. Тому його ніхто не боявся і не соромився — чоловік, як усі, чого б то його боятися!

Йде якось хан дорогою, аж зирк: двоє хлопчаків між собою суперечку якусь завели. Інший чоловік мовчки пройшов би собі повз них, а цей ні! Стане біля них — і давай під’юджувати кожного.

Б’ються хлопці, аж земля гуде, а хан дивиться і сміється. Та за хвилину він їх розборонить, пригостить ласощами:

— Досить! Посперечалися, побилися, мов ті півні, більше не бийтеся. Грайтеся собі на здоров’я! –

І йде собі далі.

А ще цей хан-дивак любив людей бистрих перевіряти на розум. Дуже цікаво було йому щось запитати у них і тут же одержати дотепну відповідь.

Їде він якось на своєму улюбленому румакові. А поряд, спираючись на костур, іде дідусь, підганяє отару ханських овець. їде хан поволі, про щось веде розмову з дідусем — аж назустріч хлопчина із школи йде. Хан зупинив малого й питає:

— Агей, хлопче, ти в якому класі вчишся?

— У четвертому.

— Хочеш, загадку загадаю?!

— Загадуйте, — каже малий.

— Скажи мені, будь ласка, коли жаба через дорогу переходить?

— А коли їй заманеться.

— Ти диви, який кмітливий! Одразу вгадав! Гаразд. А тепер скажи, куди це дим з труби йде. Як по-твоєму?

— Як ви мені скажете спочатку, звідки він приходить, тоді я скажу вам, куди він іде.

— О, та ти, виявляється, хитрун з хитрунів! Тоді скажи мені, що ти хотів би від мене мати? Оцього румака, на якому я сиджу, гаманець із золотом чи отару цих овець?

Хлопчина одразу ж відповів:

— Я хотів би мати і перше, і друге, і третє. Гаманець із золотом я поклав би собі у торбинку, сів би на вашого румака, позаду посадив би ще й дідуся, який іде за вами, а отару ваших овець погнав би собі додому.

Ханові дуже сподобалася розумна відповідь школяра. Щоправда, йому аж у носі закрутило від того, що хлопець згадав про дідуся, якого хан не здогадався посадити на коня.

«Диви, яке мале, а яке гостре на язик»,— подумав хан.

Та в Криму дотепність поважають усі, навіть хани. Отож хан притамував свою досаду і сказав хлопчикові:

— Ти — молодчина. Добре вчись — будуть з тебе люди. Я дарую тобі п’ять овечок і кілька золотих монет. Але овечок доведеться тобі гнати пішки, бо той, хто сідає на чужого коня, довго на нім не втримається. Отже, постарайся мати свого коня, коли підростеш.

Отакий був дивак — цей хан.

А тепер ми розкажемо вам пригоду, задля якої, власне, і вся оця казка розповідається.

Був у хана садівник. Це був чесний трудівник, що весь час длубався в землі. І от якось він копав землю в ханському саду і викопав скарб — великий глек золота. Він одразу пішов до хана й каже: ось так і так, я знайшов золото. Хан зрадів, насипав садівникові золота повен кисет, а решту — майже повний глек — надумав віддати найбільшому брехунові Криму.

От хан посилає своїх глашатаїв у всі кінці, щоб усі брехуни прийшли до його палацу і розповіли йому найбільшу брехню. Хто найліпше збреше, тому — глек золота!

Ну, на таку дичину багато мисливців знайшлося.

Першим вирішив позмагатися мулла. А він, між іншим, завше казав правовірним, що брехати страх як недобре, що це великий гріх, і за це на тім світі грішника покарають. Мулла одяг на себе найкращий халат, накрутив на голову розкішну чалму. В такому вигляді він прибув на майдан перед палацом — саме тут проводилося змагання — і вклонився ханові.

— О, найвеличніший,— почав він.— Цієї весни й літа були такі дощі, такі дощі, що в мене на городі — дякуючи Аллахові — виросла така капуста, якої ще світ не бачив. Один качан ледь-ледь підняли п’ятеро чоловік. Так ми з тієї капустини наварили борщу на цілий полк вояків.

Хан вислухав і промовив:

— А що ж, це цілком можливо.

От мулла і залишився ні з чим.

За муллою вийшов брехати імам[1]. Він теж одяг на себе найкраще вбрання. Вклонився, як подобає ханові, й почав:

— О, наймудріший! Торік, як я їздив до Мекки, щоб уклонитися святим місцям, я побачив там казан, в якому варили двох обдертих биків, і кожен бик був вагою в триста батманів[2].

— А що ж, і таке, певне, буває,— відповів імамові хан.— Бо саме у таких казанах, певне, й варили оту капусту, що виростив у себе на городі наш мулла.

Таким чином, імам теж схопив облизня.

Після імама вийшла на змагання найвідоміша у місті ворожка.

— Хай святиться найбільша у світі мудрість твоя, найясніший хане,— сказала вона.— Мені, звісно, не подобає виступати тут у такій справі, бо брехати я не звикла. Але ти сам сказав, що найбільший брехун одержить глек золота. Так-от, найясніший з наймудріших, цього року в мене на баштані виросли такі здоровенні кавуни та огірки, що з одного огірка я насолила три діжки огірків. А одним кавуном я нагодувала сорок душ. Та днями ми з донькою різали один такий кавун, і наш ніж випадково упав усередину кавуна. Донька полізла у кавун за ножем і теж пропала… Що робити? Я теж туди полізла, бо треба ж доньку десь знайти та й ніж дістати. Довго я там блукала, поки не знайшла все, що шукала. От ми посідали з донькою й вирішили — не вилазитимемо, поки кавун зсередини не з’їмо. Сіли і з’їли. Хоч вірте, хоч ні…

— А чому ж? Віримо,— відповів хан.— У світі й не такі дива бувають.

Отже, й ворожка теж залишилася ні з чим.

Аж дивляться всі — на майдан виходить один чоловік з бурдюком під пахвою.

Був це бідняк, якого всі звали «Сорок зайців». Він жив у селі, неподалік од столиці, і був брехуном, яких світ не бачив. А прозвали його так після того, як він одного разу розповів своїм сусідам, що бачив на власні очі взимку в степу сорок зайців, які гралися на снігу. Сусіди казали, що такого не може бути. «Ти бреши, та не перебріхуй,— казали вони йому.— Ніколи зайці по сорок не ходять, вони дуже обережні».—«Я не знаю, чого то вони так осміліли,— відповідав брехун.— Але ж двадцятьох я на власні очі таки бачив».— «Та й двадцяти не могло бути. Зайці не дурні, щоб отаким виводком ходити».— «Та їй-богу ж, бачив на власні очі аж десятьох — і всі вкупі!» — «Не сміши ти людей,— відповідали сусіди.— Де це таке бувало, щоб десятеро зайців бігало разом. Ти думаєш, вони не бояться мисливців! Ого! Вони знаєш які обережні!» — «А дідько їх знає, що то з ними сталося. Може, то мені просто здалося. Але я точно бачив, що в одного хутро темно-сіре, а в другого — темно-буре». Ну, тут усі зареготалися: «Брешеш, знову брешеш! Та взимку ж зайці білі».— «Ну, тоді не знаю, що то воно було! — здався брехун.— Але я бачив на власні очі, що там, на снігу, щось стирчало темне. Я й подумав, що то заєць. А може, то й не він?»

Після цього й вигадали йому прізвисько: «Сорок зайців».

І от, коли довідалися в селі про змагання брехунів, жінка каже своєму чоловікові- брехунові:

Слухай-но, чоловіче, ти б ото, ніж розводити теревені, пішов би оце до хана на змагання, то, може, якась користь і від тебе була б! Невже ти не можеш придумати якоїсь несусвітньої брехні, щоб виграти отой глек золота? То чого ж тобі дали прізвисько «Сорок зайців»? Іди ото до хана, бо нам з дітьми нема що їсти.

Брехун довго не хотів іти, але хіба від жінки відчепишся? Думав, думав він та й надумав. Вдома у них був бурдюк з козячої шкіри, в який вони влітку наливали бузу[3] і для охолодження опускали в криницю. От брехун узяв собі під пахву отой бурдюк і пішов на змагання.

Вийшов «Сорок зайців» на майдан, вклонився ханові й мовив:

— О мудрий та великий хане! Ваш небіжчик-батько — хай вічно буде над ним милість Аллаха,— коли був живий, то позичав у мого тата — а він, як вам добре відомо, був багач над багачами — два бурдюки золота. Мій тато якраз оцим бурдюком йому те золото й відміряв. Так-от я прийшов оце вам нагадати про це й просити вас повернути мені борг вашого покійного батька — хай вічно пребуде над ним алл ахова милість і ласка!

Хан від подиву аж рота роззявив. Він готовий був до будь-якої нісенітниці, але такої зухвалої брехні, яку він щойно почув, він і уявити не міг. Хан був розумний, хоч і дивак, тому він одразу змикитив, що коли він скаже: «Так, це все було!», то доведеться віддати два бурдюки золота; а коли скаже: «Ні, це брехня!», то «Сорок зайців» одержить глек золота, бо переможе в змаганні.

Хан збагнув, що ліпше визнати перемогу голодранця, ніж кидати тінь на свого батька та ще й віддавати ні за що ні про що аж два бурдюки золота. І він сказав:

— Те, що ти кажеш,— брехня. Я добре знаю, що твій батько був голодранцем, а мій тато ні в кого золота не позичав, бо мав своє.

І тільки-но він сказав оці слова, як увесь майдан загукав:

— Слава! Слава! Молодчага «Сорок зайців»! Він переміг!

Що залишалося робити ханові?

Був він дуже незадоволений, але дотепників шанував, отож мусив віддати брехунові на ймення «Сорок зайців» майже повний глек золота.

Як тільки «Сорок зайців» одержав свій глек, він тут же загукав:

— Агей, товариство, у кого діряві штани й сорочки, у кого старі халати й чув’яки,— рушай за мною!

Юрба голодранців побігла вслід за брехуном. Коли вони відійшли від майдану. «Сорок зайців» зупинився і роздав голодранцям майже півглека золота.

А те, що залишилося, він засунув разом з глеком собі в бурдюк і весело подався до своєї хати.

 

[1] Старший соборний мулла, що стоїть перед молільниками й веде службу в мечеті.

[2] Міра ваги — щось біля 8 кілограмів. Отже, кожен імамів бик мав важити майже дві з половиною тонни.

[3] Напій, зварений з проса.

Джерело: Мудра Джиранча: Кримськотатарські народні казки.— К.: Веселка, 1991.
Перекладач: Станіслав Тельнюк

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up