Було це давно, але є ще люди, які пам’ятають, як їм про це у дитинстві їхні бабуні розповідали. А коли їхні бабуні були малими, у Криму жили багачі, мулли та бідняки. Багачі та мулли нічого не робили, а бідняки гнули на них спини й думали тільки про одне: як би цих осоружних дармоїдів з себе скинути…
Так-от. У ті давні часи жив багатий-пребагатий, злий та скупий бай Косе. А Косе — кримськотатарською означає: безбородий. А тих, у кого не росла борода, люди вважали хитрими і вредними. Як би там не було, але Косебай був таки справді і хитрим, і вредним. Як ото він збиткувався з своїх наймитів — того ні словами сказати, ні пером описати. Своїх чабанів та хатніх робітників він бив, не давав їм їсти. Але люди мусили терпіти. Куди підеш? Всі баї та мулли, а над ними генерали й цар — усі вони захищали жорстоких багачів.
У сусідньому з Косебаєм селі жив старий наймит, який все своє життя працював на баїв. І було в нього три сини. Старший та середульший були несміливими, слабкими, боягузливими. А найменший був хвацький хлопець. Він собі в кашу наплювати не давав, а як хто й насмілювався його скривдити, то тут же мав доброго одкоша. Часто ото батько поставить своїх хлопців перед собою й каже:
— Гей ви, старші, ану спробуйте збороти найменшого!
Кинуться хлопці на найменшого, а він — раз! — та й порозкидає їх обох у різні боки. Стане й сміється.
— Ну, ти в мене богатир! — радіє, було, батько.— Так завше роби! А ви, старші, вчіться в малого, не давайте себе кривдити!
Минав день за днем — і от якось сталося так, що батько занедужав. Та так занедужав, що вже ніяка знахарка не могла його порятувати… Зрозумів старий — смерть надходить. Покликав до себе своїх синів і каже їм:
— Діти мої! От я і вмираю. А ви ще дуже молоді та зелені. І сили у вас немає ще. Але пасти отару вже зможете. Отож усі турботи про себе та матір тепер лягають на вас. Ідіть у найми до баїв, працюйте, заробляйте на харч, але до Косебая не йдіть, бо пропадете. Ось мій вам такий наказ.
Помер батько, поховали старого. Минуло сорок днів, справили сини поминки. Пішов старший син на базар найматися на роботу. Підходить до баїв, які корів та овець продавати привели, питає:
— Вам чабан не потрібен?
— Не треба нам таких чабанів,— відповідають.— Маємо й своїх голодранців.
Отак цілий день проходив по базару, а ніхто його на роботу й не взяв. Ось уже і вечір настає, іде старший син додому. Аж зустрічається йому один бай — безбородий, очі хитрі — та й питає:
— Чи не пішов би ти до мене наймитом?
Подумав старший син: «Казав мені батько, щоб не йшов у найми до Косебая, але що поробиш? Не гинути ж з голоду!» — та й каже:
— Що ж, піду!
А сам подумав: «Що буде, те й буде!»
— Тільки ж треба домовитися спочатку,— каже він,— що я у вас робитиму і яка ваша платня?
— Робота у мене така: будеш землю орати. Запряжеш у плуг дві пари волів — і щоб за день виорав стільки, скільки мій собака оббіжить. Є у мене такий вчений собака. А коли матимеш вільний час — бо не кожного дня орати доведеться,— то пастимеш вівці. А вечорами вдома годуватимеш та напуватимеш бика, якого я взимку маю зарізати на м’ясо. Оце така робота. А платня така: хлібину на три дні та глечик кисляку. А в кінці кожного місяця даватиму по півмішка пшениці й по баранячій голові. Це ти можеш односити додому. Але май на увазі — якщо ледарюватимеш, не робитимеш того, про що ми оце домовилися, та ще й будеш на мене зло мати, то я з твоєї спини сім шкур здеру. Ясно? Якщо я не виконаю того, що пообіцяв, та ще й на тебе зло матиму, то ти з мене сім шкур здереш. Домовились?
— Домовилися,— каже старший син.
Пішов він додому, розповідає матері про свою домову з Косебаєм. Тільки не сказав, що наймитуватиме у Косебая.
— Ось, мамо, як місяць мине, я вам півмішка пшениці принесу й баранячу голову — буде що їсти.
Поплакала мати, поцілувала сина, попрощалася з ним, та й пішов він наймитувати.
Дав Косебай своєму наймитові щось там повечеряти й наказав іти спати. Ліг хлопець, заснув, та не довго спав, бо ледь почало сіріти, як Косебай уже його будить:
— Пора на роботу.
Пішли вони в поле. Допоміг Косебай наймитові запрягти волів, налагодити рало і почалася робота.
— Тепер іди за собакою,— сказав Косебай і пустив свого цуцика вперед.
Довго отак вони йшли, аж нарешті бачить наймит: підбіг собака до якогось патика, покрутився біля нього та й побіг убік. А вже сонце ген-ген підбилося! Коли дійшов наймит, нарешті, до того патика, то побачив, що там обгризені кістки валяються. «Еге,— зрозумів він.— Це хазяїн тут для цуцика м’ясо прив’язував, то тому він так туди й біг. Але ж далеко він його прив’язав! Ану як він так само далеко поставив і другий патик!» Йде він уже впоперек поля, а того другого патика й не видно. А сонце вже над головою. От, нарешті, й другий патик. А там кістки обгризені. «Ну й хазяїн же мені попав! — подумав хлопець.— Я цієї роботи й за тиждень не зроблю!»
А тут і сам Косебай підходить.
— Оце,— каже,— така тобі на сьогодні робота. Хай тобі бог помагає! Ти ж тільки дивись — волів не замори, погодуй їх, але сам не дуже вилежуйся — робота є робота!
Поїхав Косебай додому і собака за ним побіг. А наймит лишився посеред поля.
Працює, працює, піт з нього градом ллється, а він усе хоче виорати баєві ниву. Раз тільки й зупинився, щоб волів погодувати та напоїти. Та як він не старався, ніяк не міг зробити всього, що наказав йому Косебай. Уже й вечір опустився, уже й ніч зорі в небі висіяла, а він і половини всієї роботи не виконав.
Було вже пізно-пізно, як приїхав на поле Косебай.
— То оце ти стільки зробив? — вигукнув він.— Так ти ж ледащо! Ну ж, хлопче, підставляй мені свою спину, а з неї зараз буду сім шкур здирати, як ото ми домовилися.
— Змилуйтеся, найясніший пане,— заплакав наймит.— Пробачте мені хоч на перший раз. Я ж молодий і недосвідчений! Я завтра постараюся зробити все як слід.
— Що ж, як ти так просиш, то я тебе помилую сьогодні,— сказав Косебай.— Але орати ти вже в мене не будеш, я іншому доручу цю справу. А ти завтра підеш пасти отару й доглядатимеш бика.
І почалося для наймита ще гірше пекло. Цілий день — з ранку до вечора — бігає він по горбах за вівцями, а увечері треба годувати й напувати бика, та ще й прибирати після нього. А бик у Косебая був не простий. Не встигне наймит принести йому оберемок сіна, як він уже попередній оберемок з’їв. Не встигне наймит його напоїти, як він знову пити просить — мукає. Тільки-но вигребе наймит з хліва віз гною, як там уже знову повно. Бігає наймит навколо бика як проклятий, а кінця-краю його роботі не видно.
Нарешті, він не витримав і, плюнувши бикові в морду, сказав:
— А щоб же ти здох разом з своїм Косебаєм!
А Косебай якраз на дверях стоїть.
— Так он ти який! — закричав він люто і вхопив наймита за барки.— Так ти на мене ще й сердишся? А умову нашу забув? Якщо ти на мене розсердишся, то я з тебе сім шкур здеру!
Схопив Косебай батога і давай стьобати бідного наймита.
Не витримав такої муки хлопець і вмер тут же, під Косебаєвим батогом…
От минає місяць, жде мати, що старший син прийде й принесе те, що заробив, а сина немає. «Де ж він подівся? — думає мати.— Чи не сталося з ним якого лиха?»
Каже вона середульшому синові:
— Піди, синку, на базар, та розпитай людей, може, хтось хоч щось знає про твого старшого брата. Та й сам спробуй десь влаштуватися на роботу, бо ж бачиш — у хаті порожньо, нема чого і в рот узяти.
Пішов середульший син на базар. Ходив там довго, людей розпитував, але нічого так і не довідався. Вже збирався ні з чим додому йти, коли зустрічається йому Косебай.
— Гей, хлопче, чи не думаєш ти до мене в найми піти? — питає.
Зрадів середульший син та й пішов у найми до Косебая.
Заплакала мати, прощаючись з середульшим сином, та й каже:
— Що ж, синку, хоч ти нічого про свого старшого брата й не взнав, та добре хоч те, що на роботу влаштувався, якось проживеш, та й ми біля тебе.
Пішов середульший син до Косебая — і більше назад не приходив — і його засік до смерті підлий багатій.
Минув місяць, каже мати наймолодшому синові:
— Ходи, синку, на базар та розпитай людей про своїх братів. Та й сам спробуй десь влаштуватися, бо ж, бач, ми вже з голоду пухнемо.
Пішов і молодший син на базар. Іде собі та й думає: «Це ж, напевне, і старший, і середульший брати до одного багатія йшли в найми. Бо і старший мені казав, що тому баєві треба виорати за день стільки, скільки собака оббіжить, і середульший казав те саме. Старший казав, що треба отару пасти й бика годувати й поїти, те саме й середульший казав. І про платню — те саме, і про сім шкур — так само…»
Ходив він по базарах, розпитував про своїх братів — ніхто нічого не знає. Ходив по селах, думав хоч там їх побачити — не побачив.
І от якось іде наймолодший наймитенко — аж зустрічається йому чоловік без бороди і з хитрими-хитрими очима.
Подивився цей чоловічок на наймитенка та й каже:
— Гей, хлопче, чи не думаєш до мене в найми йти?
— А які твої умови? — питає наймитенко.
А він і каже, що треба виорати поля за день стільки, скільки собака здужає оббігти, та треба отару пасти, та бика доглядати, та за це все буде хлібина на три дні й глечик кисляку, а в кінці місяця — півмішка пшениці й бараняча голова. А коли хтось почне ремствувати, то з нього сім шкур здере.
«Еге-ге! — подумав наймитенко.— Так я тебе якраз і шукав. Ну що ж, тепер довідаюся, що ти з моїми братами зробив».
— А що,— питає наймитенко,— хіба бувало таке, щоб хтось на тебе ремствував?
— Та було,— каже Косебай.— Так я оце нещодавно аж двох своїх наймитів до смерті засік.
Аж в очах потемніло хлопцеві — так стало шкода братів, але він стримався, навіть вигляду не подав, як йому тяжко стало на душі. «Нічого, хай він мене найме до себе на роботу, я з нього тричі по сім шкур спущу»,— подумав наймитенко і сказав:
— Згода! Чудові умови. Бери мене на роботу!
Наступного ранку, ще тільки-тільки почало сіріти, повів Косебай наймитенка в поле, запріг з ним волів, налагодив рало й пустив цуцика відміряти гони.
Глянув наймитенко, як собака біжить по полю та й подумав: «Еге, Косебаю, ти хитрий-хитрий, а я ще хитріший! Побачимо, чия візьме!»
Постояв наймитенко біля Косебая, доки цуцик не прибіг, а вже тоді взявся за чепіги.
Їде Косебай на своєму коні додому, радіє; от я дам сьогодні цьому наймитові, ох, і повтішаюся ж! А того й не бачить, що його цуцик десь подівся.
А було так. Цуцик знайшов у борозні якусь здохлятину та й заходився коло неї. А наймитенко взяв добрячу каменюку, та як жбурне в того цуцика. Влучив собаку по голові, той і здох. Тоді наймитенко взявся орати. Орав-орав, виорав якусь там частку поля, а вже й вечір надійшов. Дивиться: Косебай їде з гарапником.
Як побачив багатій, що поле не виоране, а його улюблений цуцик лежить до схід сонця і ноги повідкидав, він ледь не сказився.
— Ах ти ж, ледащо! — заверещав він.— Ах ти ж, дармоїде! Мало того, що ти поля не виорав, так ти ще й мого собаку вбив!
Та як підскочить до наймитенка, та як замахнеться на нього гарапником. Та не на того напав!
Наймитенко спокійно відвів гарапник убік і, всміхаючись, мовив:
— Не сердься на мене, Косеакаю![1] Бо я нагадаю тобі нашу умову: хто перший на когось ремствуватиме без причини, то з того доведеться сім шкур зняти. От ти якраз на мене й розсердився — а причини ж ніякої!..
— Як то — ніякої? Ти поля не виорав! Ти мого собаку вбив!
— Було за що вбити. Ти дав мені на три дні одну хлібину, а твій цуцик її в мене украв. Голодним працювати в тебе я не наймався! А собаку-злодюжку треба було покарати. Я й покарав. Отак!
Еге, побачив Косебай, що найшла коса на камінь. Що йому було робити? Він силувано всміхнувся і сказав:
— Та ні ж, я на тебе зовсім не розгнівався. Ти правильно зробив, покаравши злодюжку. Хай не краде. Забудьмо про це все та й ходімо додому. Завтра підеш пасти отару, а увечері бика доглядатимеш.
Наступного дня наймитенко погнав отару на пашу. А коли настав вечір — пішов у хлів до бика. Як побачив, скільки біля нього роботи, зрозумів, що це ще гірша каторга, ніж баєве поле виорати.
«Хитрий Косебай,— подумав наймитенко,— але й я не дурний».
Узяв великого молота, гахнув ним у лоба бикові. Бик упав, тут його наймитенко й прирізав.
Після цього він побіг до Косебая та як закричить:
— Косеакаю, ваш бик помирав!
— Та ти що? — скочив Косебай.
— Так, так! Помирав! Уже їсти кинув, а потім упав і почав очі під лоба закочувати. Я думаю: здохне, що робитимемо? Узяв та й дорізав його — хай хоч м’ясо буде!
Прибіг Косебай у хлів — дивиться: і справді бик зарізаний лежить, ратиці повідкидав.
— Ах ти ж, розбійнику! — закричав Косебай наймитенкові.— Я знаю, що це ти навмисне зробив! Я тебе зараз покараю.
— Тихше, тихше, Косеакаю! — відповів ласкаво наймитенко.— Ми ж з вами домовлялися не мати гніву один на одного. Я ж зробив, щоб вам було краще.
— Гаразд,— якось угамувавши свій гнів, сказав Косебай.— Хай ліпше біда падає на скотинячу голову, ніж на людську.
Пішов Косебай до себе в хату й думає: «Оце попав мені наймит! Більшого хитруна на віку не стрічав. Треба якось його збутися, а то він мені все хазяйство переведе та ще й з мене сім шкур здере!»
Минуло кілька днів. От якось каже Косебай наймитенкові:
— Нас з дружиною запросили на весілля. Отож нас два дні не буде. Так ти стережи наше обійстя. А як захочеш їсти, то можеш зарізати якого-небудь з баранів.
— А якого саме? — питає наймитенко.
— Та який на тебе краще подивиться; який в око впаде. Не думай ото, що Косеа- кай такий скупиндя. їж, пий та хату пильнуй.
«Ага, та ти вже мене боїшся! — подумав наймитенко.— Вже й задобрити намагаєшся! Ну. почекай, ти в мене не так ще потанцюєш!»
Поїхав Косебай на весілля, а наймитенко взяв оберемок сіна й пішов до овець. Прийшов у кошару, а всі барани, звісно ж, вилупили на нього свої баньки й дивляться на сіно.
— Ага, і цей на мене гарно дивиться, і цей, і ось оцей, і цей, і оцей ось,— сказав хлопець.— А цей теж мені в око впав! От я вас усіх і поріжу.
Узяв та й зробив, як сказав. Зарізав з півдесятка найкращих баранів, поклав їх на гарбу, а туди ще й лантух пшениці — та й повіз до матері.
Зраділа мати, що й не казати. Обняла свого сина, подякувала йому за подарунок, а далі й питає:
— А чи довідався ж ти про старших своїх братів?
Не хотів син смутити свою матір, а тому й сказав:
— Мамочко, я далеко від них працюю. Ось управлюся з роботою та якось їх відвідаю.
Насмажили вони шашликів, добре повечеряли й пішов наймитенко назад.
Аж ось і Косебай приїхав. Як побачив, що десь поділися його найкращі барани, тут же накинувся на наймитенка:
— Де мої барани?
— А я їх порізав,— почув у відповідь.— Ти ж сам сказав, щоб я зарізав того, хто на мене найкраще подивиться і який у око впаде. Я прийшов до них із сіном, вони на мене й повитріщалися, я їх і порізав. І того, що в око впав, теж зарізав.
— То ти справжній віслюк! — закричав Косебай.— Я ж мав на увазі того барана, який тобі найбільше сподобається! А ти що наробив?
— Не гнівайтесь без причини, Косеакаю, бо за це треба буде з вас сім шкур здирати.
— Як же це без причини,— та ти ж онде скількох моїх баранів зарізав! Хіба я тобі це дозволяв робити?!
— А як ти моїх двох братів засік батогом до смерті? Я тобі це дозволяв робити, Косебаю? Так чого ж ти гніваєшся за баранів? Ану, підставляй свою спину!
— Ну, добре! — вгамувався багатій.— Я тобі дам багато грошей за твою чесну працю, тільки йди до себе додому.
— А я ще строк не відбув. Так що нікуди не піду. А крім того, треба зробити те, чого брати не доробили.
— Бідні твої брати. Вони похворіли і, бідолашні, повмирали. Ми всі у волі божій. Сьогодні я є, а завтра мене не буде.
— Так ти сердишся на мене, Косеакаю?!
— Та ти що? І не думав сердитись!
Пішов Косебай додому й каже своїй жінці:
— Слухай, стара, ми пропали. Цей наймит нікуди не хоче йти, а хоче таки здерти з мене сім шкур. Отже, ми мусимо щось робити. Береженого бог береже. Давай зробимо так: утечемо на якийсь час з дому. Ти напечи хліба, чебуреків, насмаж м’яса, а вранці, як наймит піде з отарою в поле, ти поскладай усе це в скриню. Ми навантажимо все на гарбу та й поїдемо. А родичеві скажемо, щоб він передав наймитові, що ми поїхали надовго і він нам не потрібен.
Так вони балакали собі, а того й не знали, що наймитенко геть усе підслухав.
От уранці погнав він овець у степ, а Косебай з дружиною навантажили свої скарби на гарбу, залишили наймитові п’ятьох баранів і лантух пшениці і вирішили їхати. Тим часом наймитенко, вигнавши овець у степ, прибіг назад і, доки Косебай з дружиною вовтузилися в хаті, вліз у скриню.
їде собі Косебай і радіє, що так хитро втік від лихого наймита. А наймит сидить собі у скрині та чебуреки їсть.
Під вечір вирішив Косебай зупинитися на березі річки. Дружина його постелила на траві широкий килим, а потім полізла у скриню за подушками та їжею. Відкриває — аж там наймитенко. Хлопець потягся та й каже:
— Гей, господине, чого ви мене будите? Я так гарно спав!
Косебаєва дружина ледь не впала з переляку. Косебай здивувався теж, але коли оговтався, підійшов до гарби й питає:
— Ти чого це діла не робиш? Де отара? Ти чому порушив нашу умову?
— А в нашій умові не було такого, щоб ти від мене втікав,— відповідає наймитенко.— Я ж твій наймит, отже, я мушу бути весь час при тобі.
— Ти мусиш слухатися моїх наказів. Отже, переночуєш з нами і щоб уранці повертав додому. А не послухаєшся — вижену.
— Гаразд,— каже наймитенко.
От лягають вони спати, аж бачить хлопець, що Косебай про щось із своєю дружиною змовляються. Підкрався до них, чує:
— Ти ляжеш посередині,— каже Косебай,— а він скраю, біля кручі. А вночі > прокинуся і його штовхну в воду — хай утопиться.
Лягли вони спати. Наймитенко зробив вигляд, що спить, а коли Косебай захропів, то він переліз на другий бік — до нього й заснув собі.
Серед ночі Косебай прокинувся, лапнув біля себе, лапнув далі — та й, подумавши, що то біля нього не дружина, а наймит,— любесенько штовхнув її у воду. Штовхнув та й заснув.
Вранці прокинувся — а жінки немає! Біля нього спить собі наймитенко, уві сні всміхається.
Тут Косебай зовсім перелякався, скочив хутко на коня і ходу від наймита. А той прокинувся та за ним наздогін. Йшов цілий день по слідах, аж під вечір дійшов до якогось села.
— Чи не бачили ви тут десь безбородого чоловіка на коні? — запитав він у першого зустрічного.
— Та бачив, як якийсь там чоловік помчав у бік кладовища! — у відповідь почув.
Пішов наймитенко на кладовище. Дивиться, у старому склепі хтось сидить. Він туди — аж то Косебай.
— А-а-а! Попався ти мені нарешті! — сказав наймитенко.
— Іди від мене, клятий! — загукав на нього Косебай.
— Так ти ще й гніваєшся на мене, ремствуєш без причини! А пам’ятаєш нашу умову?
Хлопець витяг Косебая зі склепу, міцно прив’язав його до дерева і став лупити його гарапником, примовляючи:
— Ось я зараз здеру з тебе сім шкур за свого старшого брата… А потім ще зніму сім шкур за середульшого… А після того — ще й за себе… А що залишиться — за всіх інших твоїх наймитів!
І лупив його наймитенко доти, доки Косебай не віддав богові душу.
Отак хоробрий та розумний наймитенко відплатив кровопивцеві Косебаю за всі кривди свого роду і за кривди всіх бідняків.
[1] Дядько Косе (форма поштивого звертання до старшого віком та становищем).
