Колись давно, як моєї бабуні ще й на світі не було, а гори були куди вищі, ніж зараз, правував у Криму лютий і суворий хан. Якщо хтось із його візирів чи інших царедворців не міг вирішувати державні справи, то таких хан знижував у посаді або просто гнав з палацу. А вже коли він хотів когось поставити візиром, то стільки було загадає йому загадок, хитромудрих запитань та ребусів, що й не злічити. Як усе відгадав — ставай візиром, а не відгадав — іди своєю дорогою.
Отакий був той хан!
Якось вирушив він у мандри по своїх володіннях. Разом з ним був і його головний візир. Той візир хоч і був молодший за всіх царедворців та міністрів, проте вважався вельми досвідченим, дотепним та винахідливим. От їдуть вони собі, аж перед ними — яр. Проїхали його, бачать, дорога роздвоюється. Куди їхати — ліворуч чи праворуч? Стоять собі й думають, не знають, у який бік рушити. Аж дивляться — дівчина пасе козу. Пасе, а сама тим часом нахиляється і щось у свій мішок складає. Під’їхали вони до неї й бачать: дівчина хоч і бідно убрана, а проте така гарна, мов намальована.
Хан у неї й питає:
— Гей, дівчино, чи не знаєш ти, якою з цих доріг нам краще доїхати до міста?
Дівчина перестала збирати кизяки й відповіла:
— Якщо поїдете правою дорогою, то вона буде коротшою, але довшою і вам доведеться їхати довше; а якщо поїдете лівою — то вона буде довшою, але коротшою і ви швидше доїдете.
— Що то воно означає: коротша, але довша? Що то воно таке: довша, та коротша? — здивувався хан.
— А це дуже просто,— відповіла дівчина.— Та дорога, що коротша,— багниста. Тому вам доведеться їхати нею довше. Та, що довша, вона з різними поворотами, але без перепон. Тому для вас вона й буде коротшою, і ви доїдете швидше.
Ханові сподобалися розважливі відповіді дівчини. Він запитав, де вона живе, що робить і як її звуть. Вона назвала свій аул і сказала:
— Глиняна хатка, що на самому краю аулу,— то і є мій дім. Удома я тчу різні тканини, допомагаю батькам, а коли маю вільну хвилину, то пасу козу і збираю кизяки на паливо. А звуть мене Джиранча.
— Машалла[1], дівчино! — сказав хан.— Ти гарна з лиця, а на розум ще краща.
— Лице кожної людини — то дзеркало її душі, якщо воно ні від чого не потьмяніло.
Це ще дужче сподобалося ханові, і він подарував дівчині на прощання золоту монету.
Коли хан повертався назад, він вирішив заїхати в аул цієї дівчини і знову побалакати з нею. Хан і візир легко знайшли в аулі глиняну хатку, де жила Джиранча. Вони прив’язали своїх коней до дерева і, не постукавши у хвіртку, зайшли у двір. Джиранча була сама. Вона привітно стріла гостей, напоїла їх язмою[2]. Хан побачив, що у дворі гарно й чисто, все підметено, ростуть красиві квіти, а над хатою розкинула свої віти яблуня. Задивився хан на червонобокі яблука, тоді зірвав кілька штук, з’їв сам і візира причастив.
— Де ж твої батьки? — запитав хан у дівчини.
— О, мій хане,— відповіла вона,— моя мати пішла, щоб неживе стало живим, а батько — щоб живе стало неживим.
Хана страшенно здивувало, що дівчина назвала його ханом. «Звідки вона знає, що я хан? — подумав він.— Адже я виїхав у дорогу в простому, а не ханському вбранні. Думав, що мене ніхто не впізнає, і от маєш!»
— Чому ти назвала мене ханом? — запитав він у дівчини.
Джиранча трохи знітилася, але потім мовила:
— О, мій хане, дозвольте мені зараз не відповідати, я скажу вам про це пізніше.
Ще дужче сподобалася ханові дівчина, і тому він вирішив не наполягати на негайній відповіді, а запитав:
— Що означають твої загадкові відповіді про батьків?
— Та це дуже просто,— усміхнувшись, сказала Джиранча.— Моя мама пішла допомагати породіллі, щоб на світ з’явилося живе. А батько пішов по дрова у ліс, тобто живі дерева перетворити на неживі дрова.
Це теж здивувало хана, і він надумав влаштувати змагання між Джиранчею та візиром, щоб ще раз перевірити винахідливість та дотепність свого міністра.
— Скажи мені, дівчино, що прикрашає землю? — запитав хан.
— Я завше поступаюся місцем перед старшими, отже, нехай старшим належатиме й перше слово,— мовила Джиранча.
Що залишалося робити візирові? З ханом не посперечаєшся, отож йому довелося відповідати першим.
Візир подумав і сказав:
— Звісно, землю прикрашають квіти.
— А ти як вважаєш? — запитав хан у Джиранчі.
— По-моєму, землю прикрашає людина, сонце й дощ, бо якби не будувала й не сіяла на землі людина, не гріло сонце й не йшов дощ, то на землі не росло б нічого, і нічого її не прикрашало б.
— Ти маєш рацію, дівчино. А тепер скажіть мені обоє, що може прикрасити коня?
— Коня прикрашає сідло,— відповів візир.
— А як ти думаєш, Джиранчо?
— Коня найбільше прикрашає добра паша та хоробрий джигіт.
— Згоден з тобою, дівчино,— мовив хан.— А тепер скажіть мені, що може прикрасити джигіта?
— Джигіта прикрашає краса і гарне вбрання,— відповів візир.
— По-моєму, джигіта найбільше прикрашає розум, добре серце,— промовила дівчина.— Бо якщо він вродливий, та дурний або вродливий, та жорстокий чи боязкий, кому тоді потрібна його краса і його вбрання?
— І знов, дівчино, ти маєш рацію,— вигукнув, хан.— А що ж тоді прикрашає дівчину?
— Про що тут питати! — одразу заговорив візир.— Ясно, що врода. Адже кожен, вибираючи собі дівчину, питає: чи вродлива?
— Правду кажете,— сказала Джиранча.— Врода всіх вабить, та, як на мене, дівчину найбільше прикрашає скромність і розум, бо як не буде скромності та розуму, де та врода подінеться!
— Оце так дівчина! — захоплено вигукнув хан.— Ти перемогла мого мудрого друга! Візьми від мене ще одну золоту монетку.
Хан та візир посідали на коней і, вже рушаючи, хан запитав у Джиранчі:
— Якщо я пошлю тобі гарного індика, чи зможеш ти його обпатрати, як годиться?
— Постараюся,— відповіла дівчина.
Хан поїхав, та все йому не виходила з голови думка: «Як ота дівчина вгадала, що я хан? І чому вона одразу не призналася, як вгадала, а пообіцяла сказати пізніше? Ну, нічого,— заспокоїв себе хан,— ось я пришлю їй індика, щоб вона його обпатрала і розказала про все».
І послав хан до дівчини свого візира. Дав йому гаман із золотом і сказав, щоб розпитав у Джиранчі геть-геть про все.
— А як не захоче розповідати, то скажи їй, що покараю. А як відповість, то віддай їй це золото,— наказував хан.
Поїхав візир. Джиранча його стріла привітно. Пригостила кисляком з козячого молока.
От візир і каже:
— Мій великий хан цікавиться, як ти, проста дівчина, здогадалася, що він хан.
— А це дуже просто,— відповіла Джиранча.— По-перше, ви увійшли до двору, не постукавши у хвіртку. А так може зробити або злодій, або хан. Першому невигідно здіймати галас, бо в нього така робота. А хан ніколи не звик питати дозволу, бо сам звик наказувати, дозволяти чи забороняти. По-друге, те, про що я кажу, потім підтвердилося, хан без дозволу зірвав у мене на очах кілька яблук і з’їв разом з вами. Отже, сумніву бути не могло — він хан.
Візир дав дівчині кілька золотих монет і запитав:
— А чому ти зразу не сказала, як ти вгадала, що він хан? Кажи, не бійся, хан за відповіді тебе не каратиме.
— Я боялася сказати ханові одразу про все це тому, що він міг би розгніватися й подумати про мене, що я зухвала й скупа. Але тепер, коли він послав вас до мене, щоб узнати про все, і пообіцяв за відповіді мене не карати, то я й кажу всю правду. А зрештою, хай навіть і покарає, йому все одно потрібно знати правду про себе.
Візир дав їй ще кілька золотих монет і звелів:
— А тепер, розумнице, скажи, що-то мав на увазі хан, коли казав тобі про індика, якого ти мусиш обпатрати? І що саме мала на увазі ти, коли говорила, що постараєшся його обпатрати.
— Не ображайтеся,— мовила Джиранча,— індик — то ви, і я вже вас трохи обпатрала, забравши у вас півгамана золота. Хан саме це й мав на увазі, коли посилав вас до мене з повним гаманом.
Візирові стало дуже незручно, як не кажіть, а він усе-таки перший міністр при дворі, і тут раптом хан робить з нього дурника при цій дівчині. Але візир умів гамувати свої почуття. Він знайшов у собі сили всміхнутися й похвалити дівчину. Простягнувши їй гаман з золотом, що лишилося, він сказав:
— Ось у індика під крилами лишилося ще кілька пір’їнок, тож треба обпатрати його до кінця.
— Не треба мені цих пір’їнок,— сказала дівчина.— Залиште решту собі чи віддайте ханові, щоб не думав, що я така ласа на гроші.
Візир, коли повернувся, розповів ханові геть усе, про що довідався від дівчини, і повернув гаманець із рештою грошей.
— А чому ж ти не віддав їй весь гаман? — здивувався хан.— Я ж звелів тобі нагородити її за відповіді!
— Повертаю, тому що дівчина не захотіла патрати вашого індика до останньої пір’їнки.
Хан розреготався і віддав візирові гаман з рештою золота. А потім і сказав:
— Я раджу тобі одружитися з цією розумною дівчиною. Я б сам з нею одружився, але ж я — хан, мені не з руки брати в супутниці життя бідачку. Та й старий я вже. Вона тобі теж не зовсім до пари, бо з простого роду. Але ти — молодий, а вона — розумна!
Візир нічого не відповів, але подумав: «Пращу каже хан! Вона гарна й розумна. Одне погано — люди базікатимуть різне, сміятимуться: дивіться, кого взяв собі в дружини візир, знайшов собі голодранку, наче в баїв та мурз уже й доньок немає!»
Довго думав візир, та зрештою вирішив зробити так, як нараяв йому хан. Отож він тайкома поїхав до неї свататися, взявши з собою тільки одного друга.
Джиранча їх стріла, як завше, привітно. Коли ж візир сказав, з якою метою він до неї прибув, вона сказала, що мусить перше спитати ради у батьків, а їх зараз немає вдома.
— Та є ще й до вас запитання,— мовила вона.— Розкажіть мені про своє ремесло.
Візир та його друг страшенно здивувалися такому запитанню.
— Ти ж розумна дівчина,— сказав візир.— Хіба ти не знаєш, що моє ремесло — це служба ханові? Інших ремесел я не знаю. Та й навіщо вони мені?
Та Джиранча з ним не погодилася:
— Ніхто не знає, що людину чекає на віку. Сьогодні вас геть усі шанують і поважають, а що станеться завтра — лиш аллах відає. А іцо коли хан на вас за щось розгнівається. Він може кинути вас до темниці чи вигнати з палацу. Ось тоді вам і стало б у пригоді ваше ремесло… Ні, я не можу виходити заміж за людину, яка нічого не вміє. Я сама знаю не одне ремесло, хочу, щоб і мій чоловік щось та вмів.
Візир і його друг поїхали від Джиранчі дуже здивовані та засмучені. Минув день-другий, і візир став думати: а що, як і справді вона має рацію? Треба навчитися чогось. Розпитав у одного, у другого, яке з ремесел є найкраще, і хтось порадив візирові навчитися ювелірного мистецтва. І візир став крадькома ходити до найліпших ювелірів. Минав день за днем, місяць за місяцем — от уже ювеліри стали пишатися своїм учнем, бо ж персні й сережки, виготовлені ним, заслуговували на найвищу похвалу.
От настав той день, коли візир зробив чудового персня, прикрасив його дивовижними самоцвітами, якими вималював слово «Джиранча». Тоді він поїхав до дівчини й подарував їй перстень.
— Я навчився ремесла,— сказав він їй.— Будь моєю дружиною.
— От бачиш, як гарно все вийшло,— мовила Джиранча.— Тепер ти маєш золоті руки. Хай у палаці змінять один одного десять ханів, тобі боятися їх нема чого, бо ти маєш те, чого вони не мають — ремесло й золоті руки. Хан може втратити свою гідність і свій трон, але золоті руки від тебе ніхто не відбере. Саме вони піднесуть тебе над усіма… Що ж, я згодна стати твоєю дружиною, мої батьки теж згодні взяти тебе зятем.
Після цього вони справили весілля, і візир забрав Джиранчу до палацу.
Хан був дуже задоволений. Але інші царедворці, які теж прагнули осягти посаду великого візира, стали всіляко брехати ханові на чоловіка Джиранчі:
— Він не дбає про державу! — казали вони.— Він допомагає бідакам, він робить усе, щоб ханська скарбниця спорожніла! А все це через те, що візир слухається своєї дружини-селючки…
Спочатку хан захищав свого візира перед царедворцями, та потім забракло йому духу, він повірив брехунам і вирішив спекатися свого першого міністра.
Візира зняли з високої посади й вигнали з столиці, а все його майно забрали у ханову скарбницю.
Та візир духом не занепав. Він бо знав ремесло! В одному з міст він відкрив невеличку майстерню і став виробляти такі гарні прикраси, що слава про нього розлетілася по всій країні. І незабаром колишнього візира, а тепер ювеліра, стали шанувати всі люди в країні та за її межами більше, ніж будь-якого царедворця.
— От бачиш,— сказала йому Джиранча,— як знадобилося тобі твоє ремесло! Не хан приніс тобі славу, а ти сам — своїми золотими руками. І ця слава справжня!
[1] Хай тобі щастить!
[2] Кисляк, розведений холодною водою; добре гамує спрагу.
