У одного багатія прослужив наймит аж п’ятнадцять років. За такий довгий час він зібрав собі трохи грошей. Інколи багатій у того наймита позичав їх, а то й зовсім не платив за роботу, все обіцяючи пізніше віддати. Отак він награбастав у свого наймита чимало грошей, а повертати їх і не думав.
Якось наймит, працюючи у полі, сів на камінь відпочити. Сидів-сидів, тоді почав багатієві про борг нагадувати. А той і слухати не хоче.
Наймит і каже:
Коли треба буде, цей камінь мені за свідка стане.
Минув якийсь час. Наймит знову просить багатія борг віддати. Багатій відмагається,— мовляв, ніяких грошей не позичав. Тоді наймит подав на пана до суду. Але і в суді боржник відмовляється. А свідків же у наймита немає. Одне тільки він багатієві торочить:
Ми ж із тобою так і так говорили, тоді й тоді на тому камені, що лежить на твоєму полі.
— Ні,— каже багатій,— не знаю я ніякого каменя, ні про що я не говорив з тобою.
— Як же це? Та тут би й камінь міг посвідчити!
— Ну, коли так, — каже суддя,— то боржник повинен привезти свідка, ми його запитаємо.
Хто ж таку каменюку привезе! Навіть троє коней його не потягнуть! — каже багатій.
Кажеш — великий, отже, знаєш, який він! Видно, що позичав ти гроші,— каже суддя.
Багатій луп-луп очима — не знає, як уже й виправдуватися.
Так він і не викрутився: довелося повернути борг наймитові.
