Давно колись жив собі старий пан. Ніхто не знав чому, але в нього жоден наймит довго не вживався. Та от якось приходить до нього парубок у зеленому піджаку й просить якої роботи. Пан прийняв його, але з умовою: як він не слухатиметься, погано працюватиме, то пан йому в’язи зверне. Парубок на ці слова не зважав і залишився наймитувати. Якось пан йому й каже:
— Я від’їжджаю надовго. Ось тобі три ключі. Одним відімкнеш амбар і візьмеш там вівса коневі, другим одімкнеш комору й знімеш ковбаси — свиню нагодуєш.
Здивувався парубок: навіщо це пан свиню ковбасами годує?
— А що робити з третім ключем? — питає наймит.
— Нічого! — сердито відповів господар.— Дивись мені, не лізь, куди тебе не просять, бо як повернуся — шкуру спущу.
Так нахваляючись, старий вирушив у дорогу. Наймит одімкнув комору, зняв ковбасу й нагодував нею свиню. Потім одімкнув амбар, набрав у засіку вівса й насипав коневі. Раптом кінь заговорив до нього людським голосом:
— Милий друже, випусти мене з цієї стайні, визволи від злого чаклунського закляття.
Від коня хлопець і дізнався, що господар у нього чаклун.
— З радістю допоможу тобі, тільки скажи, що я маю робити,— каже наймит.
— У нас лишилося мало часу,— відповів кінь.— Треба поспішати. Третім ключем, до якого чаклун не велів тобі навіть торкатися, відімкни двері, що є між коморою й амбаром. Там у стіні дерев’яний кілочок, а на ньому висить сідло з вуздечкою і шабля. Шаблю причепи до пояса, а сідлом осідлай мене й сідай верхи.
Наймит так усе й зробив, як йому кінь велів. Прив’язав ша6лю, осідлав коня, вивів його на подвір’я, сів верхи. Сидить на коні й питає, в який же бік їхати.
— їдь у той бік, звідки вітер віє,— відповів кінь.— І прислухайся, чи не гуде земля.
Сказавши так, кінь заіржав та й полетів, наче блискавка.
А саме в цей час чаклун додому повернувся. Побачив, що немає ні наймита, ні коня, одразу ж сів на свиню й кинувся їх доганяти.
Парубок почув, що земля загула, і сказав про це коневі. А кінь йому каже:
— Обернись і рубони шаблею!
Наймит рубонув шаблею — і за ними враз виріс густий, високий ліс. Поки чаклун крізь той ліс пробивався, парубок з конем далеко вже заїхали.
Через годину він знову почув, що земля загула. Сказав коневі. Кінь звелів йому вдруге рубонути шаблею. Наймит махнув шаблею — і позаду них встала висока й крута гора. Употів, аж милом вкрився чаклун, стомився до краю, поки на ту гору вибирався. А наймит тим часом далі помчав на коні.
Через годину він знову чує — гуде земля. Сказав коневі. Кінь йому і втретє велить махнути шаблею. Наймит рубонув шаблею — і за ними розлилося широке та глибоке озеро. Прискакав чаклун до озера й захитав головою — що ж робити? Але роздумувати ніколи — треба доганяти, — і скочив у воду. Свиня плавати добре не вміла, втомилася, і невдовзі вони обоє пішли на дно — і чаклун, і свиня.
Поскакав наймит далі.
Приїхав до королівського палацу.
— Пусти мене отут пастися на узліссі,— каже кінь,— а сам іди в королівські хороми і проси, щоб тебе кухарем узяли. Але хоч вряди-годи провідуй мене. Як тобі щось потрібно буде або щось із тобою погане станеться, прийдеш, мені розкажеш,— мовить йому кінь.
Подякував наймит коневі і пішов до палацу. А в палаці зустрів самого короля й попросився до нього за кухаря. Король здивувався й питає:
— А звідки ти знаєш, що мій кухар помер?
Парубок нічого не відповів. Але королеві він припав до душі, і той залишив парубка в себе служити. Добре у нього з роботою ладилося, аж поки…
Була в короля дочка-одиначка, дуже вродлива. Закохалася вона в кухаря й сказала королеві, що, тільки за кухаря заміж вийде. Батько почув новину й страшенно розгнівався, покликав кухаря та й каже йому:
— Слухай ти, зеленопіджачнику, щоб твого й духу тут не було! Забирайся негайно з палацу, а ні, то звелю тобі голову з пліч зняти.
Кухар перелякався, бо не знав і не відав, чим він так королеві не догодив. Пішов він на узлісся, знайшов свого приятеля-коня, обняв його за шию та й гірко заплакав.
— Що сталося? — питає кінь,— Чого ти так гірко плачеш?
— А як же мені не плакати,— каже кухар,— коли мене король вигнав та ще й нахвалявся голову з пліч зняти. А я й не знаю, чим не догодив йому. Куди мені тепер іти, що ж мені робити?
Жаль стало коневі свого товариша, от він йому й каже:
— Не вішай голови, брате! Тут твоє щастя, і не треба нікуди йти звідси. Піди до королівського садівника — він дасть тобі роботу.
Парубок послухав коня й пішов до садівника. Розповів йому, що з ним скоїлось у королівському палаці. Парубок сподобався садівникові; хоч той і боявся короля, а залишив його в себе за помічника.
Королівна дуже сумувала й скучала за парубком у зеленому піджаку. Багато сваталося до неї гарних королевичів, але ні за кого з них не погоджувалася вона вийти заміж.
Невдовзі після цього у королівство вдерлися жорстокі вороги. Король скликав усіх чоловіків зі своєї держави й заявив: тому, хто переможе ворога, він оддасть у дружини свою дочку.
Страшно билися між собою воїни обох сторін. Багато загинуло ворогів, але немало й вірних слуг короля наклало головами на полі бою. А ворог дедалі більше й більше загарбував земель. Коли дізнався про це парубок у зеленому піджаку, пішов до свого друга-коня й сказав йому, що хоче йти воювати з ворогами короля. А кінь йому й каже:
— Добре, лізь мені в ліве вухо, а вилізь у праве!
Він так і вчинив, як йому звелів кінь, і замість звичайного хлопця в зеленому піджаку з’явився чудовий воїн: обладунки золоті на ньому сяють, срібна шабля при боці висить.
— Тепер сідай на мене! — каже кінь.
Парубок скочив на коня й полетів прямо в бій. Прискакав саме вчасно: короля вороги вже в полон забрали, а ті з воїнів, що в живих лишилися, усі повтікали. Вороги весело прямували до королівського палацу.
Золотими латами прикриваючись, кинувся на ворогів — голови стинає, мов колоски жита. Воїни королівські, котрі повтікали були раніше, побачивши, як б’ється невідомий лицар, повернули назад усі до одного й стали допомагати йому ворогів бити. Билися доти, поки перемогли й короля з полону визволили. Король як побачив, що то хоробрий і гарний, наче сонце, воїн його визволив,— не знав, як уже йому й дякувати. На полі бою він надів йому на палець найдорожчий свій перстень і запросив до палацу, щоб воїн дістав обіцяну нагороду. Але воїн відповів:
— Красно дякую, королю. Але прийду я лише через три дні. Ще стікає кров із моїх лат, і стомився я дуже.
Прискакав на узлісся, зіскочив з коня, заліз у праве вухо, виліз через ліве. І знову став простим хлопцем у зеленому піджаку, помічником садівника. Подякував він коневі, а кінь йому й каже:
— Через три дні настане твоє щастя. Але коли щасливий будеш, не забувай свого коня.
Зав’язав парубок пальця, щоб ніхто не побачив, як сяє перстень, і повернувся до королівського саду.
Три дні готувалися в палаці до весілля. А король усе чекав хороброго воїна. Усі були раді й веселі, тільки королівна сумувала та журилася. Все кохала й чекала вона парубка в зеленому піджаку, що служив колись у них за кухаря.
Настав третій день. Увесь королівський палац сяяв золотом і сріблом, скрізь висіли гірлянди з квітів, майоріли прапори. Такого свята в палаці ще ніколи не бачили. На балконі стояв король, убраний у червоний оксамит, із золотою короною на голові. А 6іля нього стояла королівна в білій сукні й гірко плакала. Король усе виглядав свого зятя, що мав проїхати між двома довгими рядами королівських воїнів. Та ось з’явився чоловік у простому зеленому піджаку. Охорона затримала його й не пускала до палацу.
— Куди це ти, жебраче, прешся? Хіба не бачиш, що король свого зятя чекає? Іди швидше геть звідси, поки голова ціла!
Але парубок у зеленому піджаці і не думав тікати.
— Мене король покликав, і все це свято влаштовано на мою честь. Не затримуйте мене, я йду до короля!
— Мабуть, він збожеволів,— сказали королівські слуги.— Хай король сам його судить.— І повели парубка в зеленому піджаці до короля.
Король як побачив його, то дуже розгнівався й наказав голову зітнути цьому нахабі. А парубок у зеленому піджаку тоді й каже королю:
— Коли б ти мене не кликав, я б до тебе, королю, ніколи сам не прийшов.— Розв’язав пальця — а на ньому аж горить королівський перстень. І додав: — Коли вирішив мене вбити, осудив, то я повертаю тобі цей перстень, який ти мені надів на полі бою в подяку за те, що ворогів твоїх знищив і з полону тебе визволив.
— То хіба ж то був ти — отой відважний воїн? — промовив король, побачивши свій перстень. — Пробач мені, зятю, що так невдячно тебе зустрів. Тільки цей перстень тебе й виручив. При всіх людях дарую тобі землі, які ти відвоював у ворогів, і свою дочку віддаю тобі за дружину.
Зажив щасливо королів зять і зовсім забув про свого товариша-коня.
Одного разу їхав він з королівною і побачив свого дорогого коня, сумного та худющого. Попрощався з дружиною і пішов до нього. Обняв за шию і гірко заплакав, щоб кінь простив його.
А кінь йому й каже:
— Ще не пізно. Зітни мені шаблею голову. Але це ще не все. Я обернуся в семиголового дракона. Ти всі ті голови зітнеш. З дракона вилетить голуб, і ти його перерубаєш навпіл.
Він усе те зробив, як звелів кінь.
Коли розітнув голуба, перед ним з’явився прегарний молодий королевич.
Удвох вони повернулися до королівського палацу і по-братерськи поділили між собою королівство.
