Троє челядників

Колись давним-давно в одного короля пропало три дочки. Було в короля три челядники: Думсюс, Тумсюс і Парейгус[1]. Вони вірно служили королеві, найтяжчі роботи робили, найскладніші справи розплутували. Дуже журився король за своїми дочками. Одного разу покликав він до себе Думсюса та й каже:

— Запряжи в карету добрих коней, візьми мішок грошей і їдь шукати моїх дочок. Як знайдеш їх, віддам за тебе найстаршу дочку — станеш моїм зятем.

— Слухаю, ясновельможний королю,— відповів Думсюс і вирушив на пошуки королівен. Невдовзі він під’їхав до великої корчми, зайшов туди, дивиться — аж за столом сидить корчмар і сам із собою в карти грає.

— Чи ти ба — картяр сам із собою грає,— здивувався Думсюс.

— Сідай до столу — гратиму з тобою, — запропонував корчмар.— Але як програєш, будеш мені три роки служити.

Сів Думсюс за стіл, і стали вони грати.

Грали, грали, аж поки Думсюс програв усі гроші, коней, карету й, нарешті, самого себе — три роки важку роботу робити.

Чекав, чекав король Думсюса — не дочекався.

І покликав тоді він до себе Тумсюса й каже:

— Запрягай в карету добрих коней, бери мішок грошей і їдь шукати моїх дочок. Як знайдеш, віддам за тебе середульшу дочку — станеш мені зятем.

— Слухаю, ясновельможний королю, — відповів Тумсюс і рушив на пошуки королівен.

Тумсюс їхав тим самим шляхом, що й Думсюс, тож приїхав до тієї самої корчми і також програв усі гроші, карету, коней, і самого себе — три роки тяжко працювати.

Не діждався король і Тумсюса, покликав до себе Парейгуса та й каже:

— Запрягай добрих коней у карету, бери мішок грошей і їдь моїх дочок шукати. Як знайдеш, віддам за тебе наймолодшу дочку — станеш моїм зятем.

— Слухаю, ясновельможний королю,— відповів Парейгус і рушив на пошуки королівен.

І Парейгус у тій самій корчмі програв усі гроші, коней і самого себе… Корчмар збирався уже Парейгуса в комору замкнути, але той був дужим юнаком — як схопить залізного кия і ну корчмаря молотити.

— То це ти виграв і в моїх товаришів коней, гроші та карети! Негайно ж поверни мені друзів і всі речі, що забрав у них!

Корчмар почав викручуватися.

— Віддам,— каже він,— тільки не бий мене! Гроші я заховав глибоко у воді, а карети та коней порозвозив по своїй рідні… Вдома тільки парубки: в лісі пеньки корчують.

Перестав Парейгус його бити, покликав своїх товаришів, узяв залізного кия, і всі троє рушили в дорогу.

Ішли вони довго-довго й нарешті дісталися до лісу. А в тому лісі маєток стояв. Нарадилися вони по одному в той маєток зайти — попросити їсти. Першим зайшов Думсюс. Дивиться — в маєтку ані лялечки, усе неначе вимерло. Тільки столи стоять, і на них усяких страв повнісінько наставлено. Наївся добре Думсюс і рушив назад до своїх товаришів. Аж тут де не взявся із-за печі карлик з довгою бородою, схопив гостя за комір і ну його кийком лупцювати. Бив, бив — ледве живого та теплого відпустив.

Думсюс розповів товаришам, що смачно попоїв, а про те, що його відлупцьовано,— ані слова.

Другим пішов у маєток Тумсюс. І він добре наївся, а про те, що карлик відлупцював, промовчав.

Останнім пішов Парейгус. І на нього напав карлик. Але Парейгус схопив його за бороду, віддубасив добряче ще й поніс у ліс і защепив його бороду в розколині дуба. Повернувся та й каже своїм товаришам:

— Ви й не хвалилися, що вас відлупцювали, а я інакше зробив.

— А як? — питають вони.

— Я карлика віддубасив ще й бороду його в дубі защепив. Ходімо, покажу вам.

Пішли всі троє до дуба, дивляться, дивляться — а карлика ніде не видно — тільки борода його на дубі метляється та тягнеться слід із крапель крові аж у лісові хащі. Рушили друзі по тому сліду через чагарі та байраки і прийшли до печери, в яку сховався карлик. Лізти в печеру випало Парейгусу. Товариші надерли лика, сплели довгу вірьовку й спустили в печеру Парейгуса.

Він прихопив з собою і свого залізного кия. На дні величезної печери побачив юнак дуже гарний палац. Біля перших дверей стояв прив’язаний старий ведмідь. Глянув Парейгус на звіра та й каже йому:

— Що мені зробити для тебе, аби я міг з тобою домовитись?

— Нічого,— відповів ведмідь, людським голосом,— кажи, що тобі треба.

— Скажи мені, ведмедю, чи немає тут трьох сестер-королівен?

— Є,— відповів ведмідь.

— Я хочу з ними побачитись.

— Без відома пана не побачиш королівен. У нього ключі від їхніх кімнат.

— А де ж той пан? — питає Парейгус.

— Він зараз тяжко хворіє. Недавно повернувся дуже побитий, з вирваною бородою. І тепер лежить у цій кімнаті — ледве дихає. Як не боїшся, то зайди.

Парейгус зайшов. Там справді лежав карлик, весь у крові, і важко дихав. Юнак схопив його за барки й ну лупцювати та ще й примовляти:

— Віддай королівен! Віддай королівен!

Карлик застогнав тяжко і каже:

— Усіх забирай, тільки пожалій мене!

І віддав Парейгусові ключі від кімнат, у яких тримав королівен.

Першою Парейгус вивів найстаршу королівну. Посадив у кошик, і товариші витягли її нагору. Потім вивів ще двох королівен. Найменша сестра, ніби що лихе передчуваючи, зняла зі свого пальця каблучку, переламала навпіл і половину віддала своєму визволителю, другу залишила собі.

Тільки-но товариші найменшу королівну витягли нагору, Парейгус притулив вухо до стіни печери й почув страшне: приятелі домовляються між собою вбити його, а себе визволителями об’явити. Королівни не погоджуються. Тоді Думсюс і Тумсюс давай страхати їх:

— Як не скажете королю, що це ми вас визволили, то ми вас знову в печеру зіпхнемо. Як пообіцяєте, що не викажете нас, то повернетесь додому живі й здорові.

Королівни змушені були погодитись.

Тумсюс і Думсюс опустили Парейгусові у печеру кошика, але він у нього не сів, а поклав туди здоровенну каменюку й залізного кия. Товариші довго витягали того кошика, і коли він був майже зверху, раптом відпустили його. Кошик заторохтів, затріщав і зі страшним гуркотом упав на дно печери. Спекавшись Парейгуса, Думсюс і Тумсюс привезли королю його дочок, себе назвали визволителями. З радості король скликав великий банкет.

Тим часом Парейгус думав-думав, як із підземелля вибратися та додому повернутися. Побачив його ведмідь сумного, зажуреного та й каже:

— Відпусти мене, і я допоможу тобі звідси вибратися.

Парейгус перебив своїм залізним києм ланцюга і відпустив

ведмедя. А той і каже йому:

— Тепер крутни києм над своєю головою дванадцять разів, і ми полетимо вгору.

Крутнув Парейгус києм — вони враз вилетіли з печери.

— Тепер крутни києм навколо своєї голови двадцять чотири рази, і ми опинимося недалеко від королівського палацу.

Парейгус так і вчинив — і вони вмить опинились біля королівського палацу.

— Тепер крутни києм навколо своєї голови сорок вісім разів,— каже ведмідь,— і виростуть хороми, кращі, ніж у короля.

Крутнув Парейгус навколо голови залізним києм — і серед поля виріс пречудовий палац.

Завів ведмідь Парейгуса в одну з кімнат, поклав спати у білосніжну пухову постіль, а сам узяв залізного кия й став біля дверей чатувати.

На другий день король дуже здивувався, побачивши на своїй землі такий чудовий палац. Послав він слугу довідатися, хто володар того палацу й відкіля він родом.

Прийшов слуга й питає у ведмедя:

— Наш король хоче знати, хто є володарем цього палацу й відкіля він.

А ведмідь відповідає:

— Це мій пан, а ваших королівен визволитель. Ми обидва цієї ночі прибули з підземелля, де його дочки були ув’язнені.

Задумався король, а згодом послав другого слугу. А цей слуга та був напідпитку. Підійшов він до ведмедя й каже:

— Король прислав мене, щоб я познайомився з володарем цих хоромів. Впусти мене до нього.

— Не можна, — відповів ведмідь.— Пан ще відпочиває.

Тоді слуга штовхнув звіра, а ведмідь як ударить його по спині — той так і скрутився та й пошкутильгав геть.

— Тепер знатимеш, що скрізь треба бути чемним,— нагримав на зухвальця король і послав третього слугу, щоб той запросив пана на весілля королівен.

Парейгус уже прокинувся. Королівський слуга чемно привітався з ним і запросив на весілля.

Парейгус погодився і згодом разом із ведмедем рушив до короля.

— Та це ж мій Парейгус! Здрастуй, здрастуй! — зрадів король і став розпитувати, де був, що бачив і хто насправді його дочок визволив.

Парейгус про все йому розповів.

Покликав король дочок, Думсюса і Тумсюса. Королівни зраділи, побачивши живим і здоровим свого визволителя, обнімають його, плачуть од радощів. Зібралися всі люди в маєтку — і свої, і ті, що на весілля з’їхалися. Попросив король, щоб Парейгус при всіх розповів, як він королівен визволив. Обіперся юнак на свого кия, поставив біля себе ведмедя й розповів усе від початку до кінця. А тоді вийняв з кишені половину каблучки й каже:

— Це половина каблучки королівни.

А наймолодша королівна показала другу половину каблучки.

Челядь і гості гучно привітали його.

А Думсюс і Тумсюс стояли бліді від страху, голови низько похилили від сорому.

Тоді король і каже:

— За визволителя королівен віддаю свою найменшу дочку, а Думсюса й Тумсюса за все те погане, що вони учинили, караю на смерть.

— Найсвітліший володарю й батьку,— звернувся до короля Парейгус,— прости їм.

— Гаразд, як ти сам прощаєш їм. Та цієї ж миті хай залишають мою країну і більше ніколи сюди не повертаються,— відповів король.

Думсюс і Тумсюс негайно виїхали. Парейгус одружився з найменшою королівною, а ведмідь переселився у пущу. Парейгус видав такий закон, щоб у його країні ніхто не полював на ведмедів, тому той ведмідь, мабуть, і досі живе.