Був цар і мав сина, якого треба було женити. Щоб він міг вибрати собі наречену, цар звелів збудувати недалеко від палацу басейн, наповнити його шербетом — прохолодним запашним узваром із персиків, родзинок та груш — і оголосити, хай жінки та дівчата приходять і беруть його.
Не треба було двічі гукати їх. І молоді, і старі скоріше прихопили коновки, дзбани та глечики й поспішили до басейну. А неподалік сидів царевич і приглядався до дівчат, але жодна йому не припала до серця. Він аж занудьгував.
Коли це бачить: одна стара жінка набрала шербету в коновку, потім ще принесла глечик та чашку, а далі стала черпати шербет у яєчні шкаралупки і ставити їх на землі. Царевича розсмішила така жінчина пожадливість, і він жбурнув у шкаралупки золоте яблуко, яке мав подарувати обраній дівчині, та й розбив одну.
Жінка як побачила, що царевич розбив їй шкаралупу, то й закляла:
— А бодай твоя наречена в яблуку сиділа, як ти мав кидати ним у мої шкаралупки!
Побачив це й батько й нагримав на сина, що той так нерозважно поводиться із золотим яблуком, яке мав дати своїй судженій, І ще сказав йому:
— Тепер сам собі шукай наречену.
«А чому б і ні?» — подумав царевич і подався світом. Але скільки не ходив по своєму й по чужих краях, так і не знайшов дівчини собі до серця.
А батько й питає його, коли він повернувся додому:
— То, може, в Сонця сестру посватати?
«А й справді!»—подумав царевич. Узув залізні чоботи, взяв у вузлик хліба й солі і подався до Сонця. Що ближче підходив, то було жаркіше — пересихав хліб, топилася сіль. І він залишив вузлика з хлібом та сіллю під деревом біля криниці, а сам пішов далі. Уже надвечір постукав у двері до Сонця.
Вдома була тільки Сонцева мати. І вона дуже здивувалася, як він дістався сюди. Царевич сказав, що йому дуже потрібно бачити Сонце.
— Ой, хлопче,— відповіла Сонцева мати,— син мій може спалити тебе, коли він голодний і спраглий. То краще я сховаю тебе, доки він не повечеряє.
Вона перетворила царевича на шпильку й заткнула її собі ззаду у волосся.
Невдовзі стемніло, і Сонце прийшло додому. Мати скоріше поставила перед ним вечерю: кадіб запареної кип’яченим молоком булки і кадіб джерельної води. З’їло Сонце молочну тетерю, запило водою й сіло відпочивати. Та щось йому здалося непевним.
— Чи не людиною пахне в нашій хаті? — запитало воно.
— Ти вгадав, сину,— відповіла мати.— Але пообіцяй, що нічого поганого чоловікові не зробиш, то я покажу тобі його.
Сонце пообіцяло. Мати витягла шпильку з волосся, дмухнула на неї, і перед ним став царевич. Він привітався до Сонця й розповів, чого прийшов. Сказав і про те, як він уже шукав собі наречену й не міг ніяк знайти.
Коли Сонце вислухало його, то мовило:
— Я не проти, щоб ти, царевичу, був моїм зятем. Тож піди в мій сад, зірви золоте яблуко із золотоверхої яблуні, вдома розріжеш його, і з нього вийде пречудова дівчина, якраз така, яку ти шукаєш. Вона попросить у тебе хліба й солі, і коли ти даси їй, вона залишиться навік твоєю вірною дружиною, а мені сестрою буде.
Як почув це хлопець, мерщій пішов у сад, зірвав троє золотих яблук, поклав за пазуху й подався додому. Але не витерпів но дорозі. Щойно відійшов трохи від Сонцевого саду, скоріше присів край стежки, витяг ножа з кишені, дістав одне яблуко з-за пазухи й розрізав його. І, справді, з нього вийшла вродлива дівчина й попросила в нього хліба й солі. Але він не дав, бо залишив під деревом біля криниці, і вона розтала, наче туман.
Пішов хлопець далі, а йому все перед очима та Сонцева сестра, яку щойно бачив. Ще до криниці не дійшов, але не витерпів: присів край путівця, добув друге яблуко з-за пазухи й розрізав. З нього вийшла ще краща дівчина, ніж перша. І попросила хліба й солі, але він не дав, і вона розвіялася, наче імла.
Ледве царевич дістався до криниці, притьмом сів під деревом, вийняв з-за пазухи третє яблуко — так йому хотілося бачити Сонцеву сестру — і розрізав його. З нього вийшла гарна-прегарна, чудова-пречудова дівчина, краща навіть, ніж ті попередні, й попросила в нього хліба й солі. Він хутко розв’язав вузлика й дав їй. Тільки-но вона вкусила кілька разів хліба з сіллю, відразу простягла до нього руки й пообіцяла, що буде йому вірною дружиною, скільки й віку її.
— Ти така гарна,— сказав царевич,— що негоже, щоб ступала по землі ногами. Я зараз побіжу додому й приїду но тебе каретою, а ти почекай на дереві.
І він підсадив її на гілку, а сам швидше подався додому.
Тим часом неподалік проходила чорна злюка й завернула до криниці води напитися. Нахилилась над криницею — і побачила в ній Сонцеву сестру. Підвела голову, дивиться: справді, на гілці сидить гарна-прегарна дівчина. Вона зсадила її на землю, розпитала про все, а та їй розповіла про себе й царевича. Тоді чорна злюка стягла з неї сукню, сама одягнулася, як Сонцева сестра, а її пхнула в криницю, вилізла на дерево й стала чекати.
Скоро й царевич приїхав каретою забирати свою наречену. Підвів очі: що таке? Невже це на дереві Сонцева сестра?
— Дівчино,— питає він,— чого ти так на лиці почорніла за якусь часинку?
— Це Сонце мене поцілувало, мій господарю,— відповіла йому злюка.— Хоч воно й брат мені, та досі мене не бачило, бо я сиділа в яблуку.
Наче й до ладу дівчина каже, але царевич вірить їй і не вірить. Проте посадив у карету й повіз додому. А що мав робити?
— Ще сьогодні повінчаймося й весілля справимо,— стала злюка квапити царевича, як тільки вони приїхали додому.
Та царевичеві чогось не хотілося з нею одружуватись, і він сказав їй, що до весілля ще треба підготуватися, а це забере чимало часу: місяць, а може, й більше. Вона ж тим часом хай поживе собі в палаці, в сусідній кімнаті.
А Сонцева сестра як упала в криницю, то одразу й перекинулася золотоперою рибкою. Хто приходив до криниці воду брати, той бачив її, і дивувався, і розповідав іншим. Невдовзі про те диво почув царевич і собі прийшов подивитися на золотоперу рибку. І надивитися не міг. А щоб завжди бачити її, зловив, приніс до палацу й пустив у басейн.
Як тільки злюка почула про неї, відразу здогадалась, що це рибкою зробилася та дівчина, яку вона штовхнула в криницю. Злюка мерщій виловила її, підсмажила й дала царевичеві з’їсти, а луску, кісточки й усе, що залишилося від неї, спалила.
Лишень одна тоненька кісточка застрягла царевичеві в зубах. Він дістав її й викинув за вікно. І там, де вона впала, через ніч виросла яблуня золотоверха, точнісінько така, як у Сонцевому саду, і віттям потяглася до царевичевого вікна.
«Ах ти, поганко,— заскрипіла зубами злюка, бо вона відразу здогадалася, хто це.— То ти шмагаєш мене гіллям по обличчю, а царевича гладиш! Стривай же, я тобі покажу!»
Рано-вранці вона найняла одного чоловіка, щоб він викорчував цю яблуню з корінням і порубав її на дрова. Він так і зробив. А злюка зібрала геть усі галузки, тріски й листочки і вкинула в піч та й спалила, а піч замурувала. Та ба! Одного прутика, коли той чоловік рубав яблуню, узяв бабин хлопчик собі за коня, осідлав його і гайнув додому.
Коли награвся, то кинув удома під лавою і ліг спати. Заснула й баба. А з того прутика вночі зробилася дівчина, гарна-прегарна, й сховалася в запічку. Вранці хлопець пішов до школи, баба на роботу, а дівчина вилізла з запічка, прибрала в хаті, помила посуд і знову сховалася.
Увечері повернулася баба додому — очам своїм не повірила: прибрано, чисто. На другий день те саме. Третього дня баба вирішила не йти на роботу, а підстерегти, хто ж це їй такий порядок у хаті наводить. Вдала, ніби вийшла надвір і замкнула двері, а сама сховалася в хаті.
Коли це виходить із запічка Сонцева сестра й починає поратися. Баба хвать її за руку, а далі почала розпитувати, хто вона й чого тут. Дівчина відповіла, що в неї нема батька-матері, що вона не має де жити й хоче допомагати бабі. Баба зраділа, що матиме таку помічницю, й прийняла її за дочку.
Баба відразу похвалилася сусідам своєю дочкою. Ті, як побачили її, то не могли надивитися на її красу. А що вона була ще й працьовитою, то й назвали її золотою Золотинкою.
Почув про незвичайну красу бабиної дочки й царевич. І так йому захотілося побачити її, що не витерпів: якось півдня простояв на вулиці, доки діждався, коли вона визирне з хати. «Яка ж вона подібна до Сонцевої сестри! — подумав царевич.— А може, то вона і є?»
Довго він сушив собі голову, як зробити так, щоб переконатися, вона це чи не вона. Нарешті розповів усе батькові, а той порадив йому звернутися до однієї хитрої жінки, яка все може вивідати.
Та жінка влаштувала гулянку й покликала всіх сусідських дівчат на неї. Запросила й бабину золоту Золотнику. Вона спочатку відмовлялася, не хотіла йти. Аж баба втрутилася:
— Таж іди, трохи повеселися з дівчатами. Не все ж поратися в хаті.
Пішла Золотинка до тої жінки. А хитра жінка то такі, то сякі ігри загадує, нарешті таку гру придумала, що на кого випаде, той повинен усе про себе розповісти.
Випало на одну дівчину, на другу — і кожна про себе розповідає. Випало й на бабину Золотинку. Вона знітилася й каже:
— Ви мені не повірите, що я вам розповім.
Хитра жінка її підбадьорила:
— Розповідай, дочко, не бійся. Якщо повіримо, то повіримо, а якщо ні, то ти нічого від цього не втратиш.
А в сусідній кімнаті сидів царевич і все слухав. Коли Золотинка мала розповідати, то він аж подих затримав, аби чого-небудь не пропустити.
— Я росла в Сонцевому саду на Золотоверхій яблуні,— почала Золотинка.— Прийшов царевич до мого брата Сонця й зірвав яблуко, у якому я сиділа. Потім я плавала в криниці золотоперою рибкою, росла під царевичевим вікном золотоверхою яблунею, а тепер я — бабина дівчина золота Золотинка.
Коли почув хлопець Золотинчину розповідь, то з радощів стямитися не міг. Ускочив до кімнати, узяв дівчину за руку й повів її до себе додому. Чорну злюку царевич прогнав, а з Золотинкою вони повінчалися й одразу ж весілля справили — добре, що все було приготоване.
