Був собі колись король, і дійшла до нього чутка про корабель, який однаково ходить по землі й по воді. Захотів він також мати такий корабель і пообіцяв, що віддасть тому, хто його побудує, королівну та ще й півкоролівства. Про це він звелів розголосити по всій країні.
Знайшлося багато юнаків, що хотіли отримати королівну й півкоролівства, та не так легко було збудувати корабель.
А на одному лісовому хуторці жило троє братів. Найстаршого звали Пер, середнього — Поль, а найменшого — Еспен Пічкур, бо він любив сидіти коло печі й дивитися на вогонь. Почули й брати про корабель, що його хотів мати король.
От Пер і каже:
— Дайте мені, мамо, харчів на дорогу, я хочу піти й спробувати, може, збудую для короля корабель і виграю королівну та півкоролівства.
Узяв Пер торбину з харчами та й пішов з дому. Іде він і зустрічає старого як світ згорбленого чоловіка.
— Куди ти йдеш? — питає старий.
— Іду до лісу зробити коритце для батька. Він не хоче їсти разом з нами,— відповів Пер.
— Коритце, то й коритце,— відповів старий. А тоді знов запитав: — Що ти несеш у торбині?
— Гній,— відповів Пер.
— Гній, то й гній,— сказав старий.
От добрався Пер до дубового лісу і взявся з усієї сили рубати, пиляти й тесати. Але все, що він рубав, пиляв і тесав, схоже було тільки на коритце.
Коли настав час обідати, він розв’язав торбину, але в ній не було харчів, самий гній. А що йому не було чим підживитися, то й робота його не посувалася. Нарешті він узяв сокиру, почепив на неї торбину, перекинув через плече і вернувся додому, до матері.
— Дайте, мамо, харчів на дорогу, піду і я спробувати щастя,— сказав Поль.— Може, збудую корабель і здобуду королівну та півкоролівства.
Узяв він торбину з харчами та й пішов з дому. А дорогою зустрів старого як світ згорбленого чоловіка.
— Куди ти йдеш? — запитав старий.
— Іду до лісу зробити коритце для нашого поросяти,— відповів Поль.
— Коритце, то й коритце,— сказав старий.— А що ти маєш у торбині? — знов запитав він.
— Гній,— відповів Поль.
— Гній, то й гній,— сказав старий.
От прийшов Поль у дубовий ліс і заходився рубати, пиляти й тесати. Але все, що він рубав, пиляв і тесав, скидалося на свинячі коритця. Та він уперто не припиняв роботи і аж пізно надвечір вирішив трохи підживитися. Він так зголоднів, що пожадливо кинувся до торбини, та в ній не було ані крихти їжі, самий гній. Поль так розсердився, що скрутив торбину в жмут, луснув нею об стовбур і вернувся з лісу додому.
Прийшов він до хати, і тоді Пічкур каже:
— Дайте, мамо, й мені харчів на дорогу. Може, я збудую той корабель і отримаю королівну та півкоролівства.
— Оце якраз ти його збудуєш,— відповіла мати.— Той, що ніколи нічого не робив, тільки сидів коло печі й дивився на вогонь. Ні, не дам я тобі ніяких харчів.
Проте материні слова не відбили в Пічкура охоти. Він так довго просив, що нарешті його відпустили. Щоправда, харчів йому не дали путніх,
лише два вівсяні коржі і ковток вивітреного пива. З тим Пічкур і пішов з дому.
Під лісом він зустрів того самого старого як світ згорбленого, немічного чоловіка.
— Куди ти йдеш? — питає старий.
— Іду до лісу, може, мені пощастить збудувати такий корабель, що однаково ходить по землі й по воді,— відповів Пічкур.— Бо король оголосив, що за такий корабель віддасть будівникові королівну та півкоролівства.
— А що в тебе в торбині? — спитав старий.
— Та харчі, але дуже вбогі,— відповів він.
— Дай мені попоїсти, і я тобі допоможу,— попросив старий.
— їжте на здоров’я, але не знаю, чи вам смакуватиме,— відповів Пічкур.— Там тільки два вівсяні коржі й ковток вивітреного пива.
— Байдуже, мені все смакуватиме, аби тільки чогось попоїсти. А за те я тобі допоможу.
Попоїв старий, потім підійшов до товстого дуба та й каже:
— Виріж із нього шпугу, тоді приклади її назад на те саме місце. І лягай собі спати.
Пічкур зробив так, як йому наказано, і ліг спати. Спить і чує крізь сон, що хтось рубає, пиляє, теше, струже, але сам він ніяк не може прокинутись. Нарешті старий збудив його. Дивиться хлопець, а поряд із дубом стоїть готовий корабель.
— Тепер сідай на нього і пливи до короля. А дорогою бери на корабель усіх, хто тобі трапиться.
— Я зроблю так, як ви звеліли,— сказав Пічкур, сів на корабель і поплив.
Пливе він, пливе і бачить якогось довготелесого худющого небораку, що лежить під горою і їсть каміння.
— Хто ти такий і чому ти лежиш під горою і їси каміння? — спитав Пічкур.
— Я завжди голодний, тому радий з’їсти навіть каменюку. Візьми мене з собою, може, я десь наїмся.
— Сідай, коли хочеш, місця вистачить,— відповів Пічкур.
Довготелесий сів на корабель і взяв собі на дорогу кілька великих каменів.
Пливуть вони, пливуть, аж бачать — якийсь чоловік сидить на осонні і смокче чопа від діжки.
— Хто ти такий і чому ти смокчеш чопа? — спитав Пічкур,
— О, хто не має діжки, то мусить задовольнитися чопом,— відповів чоловік.— Я завжди такий спраглий, що ніколи не можу напитися досхочу. Візьми мене з собою, може, я десь нап’юся.
— Сідай, коли хочеш, місця вистачить,— відповів Пічкур.
Чоловік сів на корабель і взяв із собою чопа.
Пливуть вони, пливуть, аж бачать — якийсь чоловік приклав до землі вухо й до чогось дослухається.
— Хто ти такий і яка лобі користь із того, що ти лежиш і дослухаєшся до землі? — спитав Пічкур.
— Я дослухаюся до трави, бо чую, як вона росте,— відповів чоловік.— Візьми мене з собою, може, я почую щось цікаве.
— Сідай, коли хочеш, місця вистачить,— відповів Пічкур.
Чоловік сів на корабель, і стало їх четверо.
Пливуть вони, пливуть, аж бачать — якийсь чоловік стоїть і все в щось націлюється.
— Хто ти такий і чому ти все в щось націлюєшся? — спитав Пічкур.
— Я маю такий гострий зір,— відповів чоловік,— що можу пустити стрілу на другий кінець світу і влучити нею в що треба,— відповів чоловік.— Візьми мене з собою, може, я щось гарне встрілю.
— Сідай, коли хочеш, місця вистачить,— відповів Пічкур.
Чоловік сів на корабель, і стало їх п’ятеро.
Пливуть вони, пливуть, аж бачать — якийсь чоловік стрибає дорогою на одній нозі, а до другої прив’язав сімдесятипудовий тягар.
— Хто ти такий і чого ти йдеш на одній нозі, а до другої прив’язав сімдесятипудовий тягар? — спитав Пічкур.
— Я такий легкоступий, що якби йшов обома ногами, то дійшов би на другий кінець світу менш як за п’ять хвилин,— сказав той чоловік.— Візьми мене з собою, може, там трапиться якась тяжка дорога.
— Сідай, коли хочеш, місця вистачить,— відповів Пічкур.
Чоловік сів на корабель, і стало їх шестеро.
Пливуть вони, пливуть, аж бачать — якийсь чоловік стоїть і затуляє собі рота.
— Хто ти такий і чого ти затуляєш собі рота? — спитав Пічкур.
— О, я тримаю в собі сім літ і п’ятнадцять зим,— відповів чоловік,— отож мушу затуляти рота, бо якби вони вирвалися, то миттю заморозили б увесь світ. Візьми мене з собою, може, я десь випущу їх.
— Сідай, коли хочеш, місця вистачить,— відповів Пічкур.
Чоловік сів на корабель, і стало їх семеро.
Пропливли вони ще трохи і дісталися до королівського двору.
Пічкур відразу подався до короля та й каже:
— Я спорудив корабель, що однаково плаває по воді й по землі. А тепер хочу отримати королівну, яку ви обіцяли за нього.
Та королю не сподобався Пічкур — надто він був замурзаний, аж ніяк не схожий на королевича. Не хотілось йому віддавати дочку такому волоцюзі. От він і каже йому:
— Не віддам я тобі королівни, коли ти не спорожниш комори, в якій стоїть тисяча бодень м’яса. Якщо впораєшся з тим м’ясом до завтра, королівна .буде твоя.
— Спробую,— відповів Пічкур.— Але дозвольте мені взяти з собою одного свого товариша.
— Бери хоч і всіх шістьох,— відповів король.
А сам собі думає: «Тієї комори не спорожнить і шістсот чоловік, не те що один».
Пічкур узяв із собою того довготелесого, що з голоду їв каміння. Відчинили вони комору, і той поїв геть усе м’ясо, залишив тільки п’ять шматків сала, по шматку кожному з тих, що тим часом сиділи на кораблі.
Пішов Пічкур до короля та й каже:
— Комора вже порожня, тепер я хочу отримати королівну.
Король заглянув до комори, а вона й справді порожня. Але Пічкур був такий замурзаний, що королю не хотілося віддавати йому свою дочку. І він вигадав нову умову.
— У моєму льоху стоїть пиво й давнє вино, по триста діжок кожного. Якщо ти вип’єш усе те до завтра, то отримаєш мою дочку,— сказав він.
— Спробую,— мовив Пічкур.— Але дозвольте мені взяти з собою одного свого товариша.
— Бери,— погодився король. .
А сам собі подумав: «Там стільки пива й вина, що з ним не впоралося б і всі семеро прибульців».
Пічкур узяв тільки того, що смоктав чопа й завжди був спраглий, і король повів їх у льох. Там чоловік із чопом заходився випивати діжку за діжкою, аж поки не спорожнив їх, але в останніх залишив трохи пива, якраз стільки, щоб вистачило по кілька кухлів решті п’ятьом його товаришам.
Другого дня їх випустили з льоху, і Пічкур подався до короля.
— Я впорався з пивом і вином, а тепер хочу отримати королівну,— Сказав він.
Король не повірив йому.
— Ану я піду й сам гляну,— сказав він.
Але всі діжки в льоху справді були порожні. Та Пічкур був замурзаний, зовсім не схожий на королевича, і король не хотів мати такого зятя. Тож він придумав ще одну умову.
— Коли ти за десять хвилин принесені із другого кінця світу води королівні на чай, отоді й отримаєш її за дружину і півкоролівства в посаг.
Король був щедрий на обіцянки, бо не вірив, що цю його умову можна виконати.
— Спробую,— відповів Пічкур.
Пішов він до того свого супутника, що стрибав на одній нозі, а до другої прив’язував сімдесятипудовий тягар, та й каже йому:
— Відв’яжи свій тягар і чимдуж біжи на обох ногах на другий кінець світу, щоб за десять хвилин приніс звідти королівні води на чай.
Той відв’язав тягар, узяв відро і так помчав, що за мить його вже й не видно було. Але хвилина спливала за хвилиною, а він не повертався. Залишилось уже не більше трьох хвилин до визначеного терміну. Король був дуже радий.
Тоді Пічкур покликав того чоловіка, що чув, як росте трава, й попросив його послухати, де застряг посланець.
Приклав той вухо до землі, послухав та й каже:
— Він заснув біля криниці. Я чую, як він хропе, а тролиха сидить і чухає йому голову.
Тоді Пічкур покликав того, хто міг улучити на другий кінець світу, й попросив пустити в тролиху стрілу. Той пустив стрілу і влучив у тролиху. Вона так заревіла з болю, що збудила посланця, який мав принести воду на чай. І коли той примчав на королівське подвір’я, до визначеного терміну залишилася ще одна хвилина.
Пішов Пічкур до короля і каже:
— Вода принесена, і тепер я хочу нарешті отримати королівну, як ви обіцяли.
Та король побачив, що хлопець за ці дні ще дужче замурзався,— хіба личить йому такий зять? І придумав він нову умову.
— У мене на подвір’ї лежить триста сажнів дров, якими я хочу підсушити зерно в лазні. Якщо ти посидиш у лазні, поки згорять ті дрова, то отримаєш мою дочку, це вже моє останнє слово.
— Спробую,— сказав Пічкур.— Але дозвольте мені взяти одного свого товариша.
— Бери хоч усіх шістьох,— сказав король.
А сам собі подумав: «Нехай бере, там жару стане на всіх».
Пічкур узяв тільки того, що тримав у собі сім літ і п’ятнадцять зим, і ввечері подався з ним до лазні. Там було так гаряче, що могла б розтопитися й кахляна груба. А вийти звідти вони не могли, бо як тільки там опинилися, король узяв двері на засув та ще й почепив на них два великі замки.
Пічкур і каже товаришеві:
— Випусти-но шість або сім зим, хай стане приємне літнє тепло.
Той випустив свої зими, і жара спала. Але вночі вони почали мерзнути. Тоді Пічкур попросив свого товариша підігріти повітря двома літами. Після того вони міцно заснули і проспали до білого дня. Та коли вони почули, що король відмикає замки, Пічкур сказав:
— А тепер випусти ще дві зими, але останню — просто в пику королю.
Король відчинив двері лазні, а Пічкур зі своїм товаришем сидять і тремтять з холоду. Та тільки-но король переступив поріг, Пічкурів товариш дихнув зимою просто йому в обличчя, і він обернувся в замерзлу колоду.
— Тепер віддасте за мене свою дочку? — спитав Пічкур.
— Так, бери її і півкоролівства в посаг,— сказав король.
Він уже боявся опиратись далі.
Наказав король улаштувати бучне весілля і вистрілити на честь молодих з усіх гармат. Коли королівські служники пішли шукати по всій країні, чим їх зарядити, то взяли й мене. Дали мені пляшку каші й кошик молока, запхнули в гармату та й вистрілили мною аж сюди, щоб я розповів вам, як Пічкур одружився з королівною.
