Сіль у страві

А було це тоді, коли цього і в згадці не було, коли росли на тополі груші, а на вербі цвіли фіалки, коли ведмеді хвостами билися, а вовки з ягнятами цілувалися…

Найбільший же брехун той, хто не повірить мені…

Жив собі цар, а в того царя було три дочки. Залишившись удівцем, він усю свою любов віддавав дочкам. А доньки й собі робили все, щоб батько забув печаль, яка охопила його після смерті матері.

Якось цар питає старшу дочку:

— Доню моя, ти мене любиш?

— Як же не любити тебе, тату? Люблю — як мед!

Вона сказала так, бо подумала: що може бути на світі солодше за мед?

— Живи, доню моя,— радо вимовив цар,— живи мені на радість!

Потім він питає середню дочку:

— А ти любиш мене, доню моя?

— Люблю, як цукор, тату!

— Хай буде тобі щастя, доню моя! Живи мені на радість!

Бачите, ці підлесні дівчата вміли виказати на словах любов до свого батька більшу, ніж вона була насправді. Та й сам цар вважав, що солодшої любові за мед та цукор не буває.

Потім, глянувши на молодшу дочку, що стояла осторонь та соромливо мовчала, він запитав і в неї:

— А ти, доню моя, любиш мене?

— Як сіль у страві, тату! — люб’язно відповіла вона, щиро усміхаючись батькові.

Почувши це, сестри зайшлися сміхом, а батько спохмурнів, розгнівався й сказав:

— Чому ти не сказала, яка солодка твоя любов до батька? Хіба для цього я з сил вибивався, щоб виростити вас, вивчити, щоб ви були найкращими в усьому світі? Геть звідси разом зі своєю сіллю!..

Побачивши, що розгнівила батька, наймолодша царівна ладна була вмерти. Та набравшись мужності, вона сказала:

— Пробач мені, тату: я не хотіла образити тебе… Я думала, що любов моя до тебе, коли не вища за любов моїх сестер, то принаймні не гірша від меду й цукру.

— Ти ще смієш перечити? — обірвав її батько.— Геть від мене, безсоромна, щоб я й імені твого не чув більше!

Дівчина зайшлася сльозами й вирішила піти, куди очі світять. Вона одяглася, як простолюдинка, і помандрувала від села до села, поки не прийшла до двору якогось царя.

Біля воріт палацу побачила її ключниця й спитала, що їй треба. Дівчина сказала, що вона бідна сирота і що хотіла б найнятися на роботу. А в ключниці якраз саме звільнилася помічниця. Тож ключниця спитала, яку дівчина хоче плату. Але та відповіла, що вона служитиме деякий час без плати, а коли її роботою будуть задоволені, то хай дадуть, скільки вважатимуть за потрібне.

Дівчина була роботящою, слухняною й розумною. Вміла чисто прибирати в кімнатах, уміла місити тісто, варити варення, готувати різні страви, які можуть бути окрасою царського столу. І ніхто не скаржився на неї, ніхто не ображався.

Чутки про чесність, порядність і слухняність дівчини незабаром дійшли до самої цариці, й вона захотіла побачити її.

Дівчина сподобалась цариці, і та взяла її до себе в покоївки.

Куди тільки йшла цариця, туди брала й дівчину з собою. Що й казати, полюбила її, як власну дитину!

Цар почав дивуватися, що цариця так прив’язалася до цієї бідної сироти. А в царя був єдиний син. Батько й мати дивилися на нього, як на сонце.

Цар, ідучи на війну, взяв з собою й сина, щоб призвичаїти його до військових походів. А сина звідти привезли додому пораненого.

Як мати побивалася біля нього, як жаліла його! Вона не знала ні дня, ні ночі, весь час була біля його ліжка… А коли не могла більше триматися на ногах, то тільки покоївці довіряла доглядати за ним.

Мудрі й добрі слова дівчини, її мила й щира ласка викликали в серці хворого почуття, яких раніше в нього не було. І царевич полюбив її більше за рідну сестру.

Одного разу, коли царевич відчув себе краще, він заговорив з матір’ю:

— Знаєш, мамо, мені пора женитися…

— Добре, синку, добре. Ми з батьком підшукаємо для тебе пристойну царівну.

— Я її вже знайшов, мамо!

— А хто ж вона? Я її знаю?

— Не сердься, мамо, коли я тобі скажу. Люблю я, мамо, твою покоївку, як свою душу. Скількох я царівен бачив, але жодна з них не сподобалась мені так, як вона.

Знаючи, що дівчина, яку вибрав її син,— порядна, слухняна й розумна, мати погодилась.

Тепер треба було ще переконати царя, щоб він теж погодився з вибором сина.

Зробити це було не дуже важко, бо мати й син так 'вихваляли дівчину, як тільки могли.

Отже, цар і цариця заручили сина з покоївкою.

Коли стали готуватися до весілля, наречена почала благати запросити й такого-то царя, але вона не сказала, що він її батько.

З’їхалися гості з усіх усюд, почалося весілля.

Увечері було накрито царський стіл усякими стравами, напоями, пирогами та різними ласощами.

Наречена розпоряджалася кухарями, які готували страви. Але сама готувала окремо такі ж страви лише для одного гостя. Потім звеліла слузі, щоб він, коли подаватиме на стіл, поставив їх перед царем, якого запросили за її бажанням.

Вірний слуга зробив так, як було звелено.

Сівши до столу, гості почали їсти й веселитися так, що ні в казці сказати, ні пером описати.

Запрошений цар, тобто батько нареченої, як тільки побачив наречену, то вже не зводив з неї погляду. Він і вірив, і не вірив своїм очам…

Дивлячись, як гості смачно уминають їжу, цареві теж захотілося їсти й веселитися, але він раз-другий попробував страву і відставив її вбік.

Дивувався цар: як це всі гості так їдять страви, коли для нього вони зовсім несмачні…

Зрештою, набравшись сміливості, запитав про це сусіда за столом. Той відповів, що таких смачних страв не їв, відколи й знає себе. Покуштував і цар страву з тарілки сусіда, а вона справді смачна. Голодний цар хотів їсти. Але хіба ж їстимеш те, що в нього?

Згоряючи від сорому, цар час від часу, щоб з нього не сміялися гості, все ж таки куштував ті страви, які йому подавали. Нарешті він не витримав, підвівся і сказав:

— Для чого, царю, ти покликав мене на весілля свого сина? Щоб поглузувати з мене?

— Що ти, що ти, твоя світлість, як тобі могло таке на думку спасти? Адже частую тебе не гірше від інших…

— Ні, пробач мені, царю, страви у всіх гостей смачні, а моїх не можна їсти!

А ви знаєте, як усе було?

Наречена приготувала страви для батька без солі, тільки з медом і цукром, навіть у сільницю, яка стояла перед ним, насипала цукру. Даремно бідний цар думав, що там сіль, брав її ножем і посипав страви…

Тоді з-за столу підвелася наречена і сказала цареві-свекру:

— Це я приготувала страви для царя, який колись розгнівався на мене: він мій батько. Нас у нього було три дочки. Батько спитав якось нас, як ми його любимо. Старша сестра сказала, що любить, як мед, а друга — як цукор. Я відповіла, що люблю його, як сіль у страві. Батько розгнівався й вигнав мене з дому. Доля не дала мені загинути. Тепер я хотіла переконати батька, що без меду й цукру людина може прожити, а без солі — ні. Тому й приготувала страву без солі.

Усі гості в один голос визнали, що дівчину несправедливо вигнали з батьківського дому.

Тоді батько дівчини признався, що він не зумів оцінити розум своєї дочки, і попросив пробачення.

Дівчина й собі поцілувала батькову руку та попросила пробачення, якщо вона своїм вчинком образила його.

Потім вони стали так веселитися та розважатись, що слава про це весілля пішла по всьому світу. Я вже й не пам’ятаю, веселився чи не веселився батько царівни, але свекор і веселився, і пишався невісткою: і хорошого роду, і мудра, і працьовита.

Я на коні прискакав і цю казку розказав.

Я на ложці прискакав, щоб сказати: хай живе той, хто слухав мене!

Я скакав на веретені, щоб сказати: хай живе й той, хто розповів це все!

Перекладач: Володимир П’янов

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up