Жило колись троє братів, троє славетних богатирів. Якось подалися вони на лови. Ішли три дні й три ночі й дісталися до гори Тур[1].
То була найвища у світі гора. А богатирі в пошуках здобичі зійшли аж на самісіньку верховину. Раптом зашуміло-залопотіло, і в них над головами пролетіла дивна птаха. І така гарна, що вони зроду-віку такої не бачили.
Брати наставили тенета і впіймали ту птаху. А то була не птаха, а юна пері та ще й царівна.
— Бачу, що ви людського роду,— мовила полонянка,— а я з роду пері. Навіщо вам було наставляти тенета й ловити мене? Як не хочете клопоту на свої голови, відпустіть мене.
А найстарший з-поміж братів, Джуво-богатир[2], так їй одповів:
— О юна царівно-пері![3] Я віддавна ношу в серці глибоке почуття до тебе, ще відтоді, як почув, що ти є на світі, чекав цієї зустрічі. Спасибі долі, зглянулася наді мною, і я уздрів твій образ чарівний.
— Що ж, так, либонь, мені судилося,— мовила на те царівна.— Віднині я твоя покірниця — вся у твоїй волі. Але я маю батька, неньку та сестер. Як дозволиш — полину, розповім їм про все й повернуся до тебе.
Богатирі звільнили пері з тенет. Вона злинула вгору, осяяла все довкола, мов сонце, і зникла з очей.
Прилетіла до своєї оселі, стала перед матір’ю й каже:
— Люба матусенько, не знаю, на лихе чи на добре, один богатир розкинув на горі Тур тенета і впіймав мене. Він щиро мене покохав, і я обреклася стати йому покірницею.
— Ой, даремно дала той зарік, доню! — одказала цариця-пері.— Тебе кохає Білий дев[4]. Він завжди скрізь тебе захищає, і якщо ти й надалі будеш йому вірна, дев оборонить тебе від усього лихого. А, не дай боже, зрадиш — життя твоє у нього в руках.
Царівна знітилася й спитала:
— Що ж робити?
— Розкажи тому богатиреві все, яке,— порадила ненька — Він збагне, що людям не варто зв’язуватися з девами, і облишить тебе.
Пері прилинула на гору Тур, спустилася до братів і мовила Джуво-богатиреві:
— Коли ти й справді намірився поєднати своє життя зі мною, то мусиш знати, що в мене закоханий найдужчий у білому світі Білий дев. Якщо я зраджу його, він уб’є мене.
— Невже й ти кохаєш його? — спитав богатир.
— Ні!,
— А він тут буває?
— Так, приліта під гору. Але ти не заводься з ним, він ураз тебе здолає!
— Про це не турбуйся! — відказав Джуво і послав братів принести по мішку проса. Брати виконали його волю.
Богатир узяв обидва мішки, спустився під гору й сів чекати дева. Аж ось довкола застугоніла, задвигтіла земля й з’явився білий, як бавовна, дев, граючись двома білими горами.
Джуво спритно висипав просо у дева на шляху. Далі добув з піхов меча й став напоготові.
— Ого, людський дух чутно,— ревнув Білий дев і рушив до богатиря.
Та тільки-по ступив на просо, послизнувся й простягся долі. Джуво з маху відтяв йому голову.
Юна пері побачила все те з гірського верху, спустилась до богатиря й сказала:
— У цього дева є дужчий за нього брат. Той не подарує тобі, як довідається, що ти вбив Білого дева.
— Де буває той брат? — спитав Джуво.
— Під горою Каф, вона ще вища за гору Тур.
— Покажи мені дорогу.
Пері показала. Узяв богатир два мішки проса й подався на гору Каф. Коли дістався до місця, сів на камені й чекає.
Раптом загуло-застугоніло, довкола все почорніло й з’явився Чорний дев, граючись двома чорними горами.
— Ого, людський дух чутно! — сказав він і побіг до богатиря.
Джуво висипав просо з мішків у дева на шляху, той також упав. А богатир в один мах відтяв йому голову.
Спустилася до Джуво юна пері й мовила:
— Є ще Блакитний дев. Його дуже важко здолати, бо душа того чудовиська не в нього в тілі, а в скрині, а скриня в печері. Доки не знайдеш тієї скрині й не заволодієш девовою душею, чудовиська не подолаєш.
— Де ж та печера? — спитав Джуво-богатир.
— Не знаю,— відказала юна пері.
Подався Джуво шукати печеру. Ходив він горами, навертав до кожної печери, та ніякої скрині не бачив. Отак минуло кілька днів і ночей, аж ось дістався він до річки з блакитною, мов небо, водою. Пішов богатир понад річкою й дійшов до блакитної гори, а по підгір’ю росли блакитні рослини.
«Отут, мабуть, і живе Блакитний дев»,— зміркував Джуво й рушив на гору. І ось опинився він біля величезної печери, а з печери долинав страшенний галас. «Або пан, або пропав!» — подумав богатир, видобув меча й зайшов до печери. Сорок закудланих, довгобородих бранців у заковах тикали одне на одного пальцями й волали:
— Він гладший за мене, я худіший, з’їж його, облиш мене!
— Цитьте! Я людина, а люди не їдять одне одного.
Бранці втихомирилися, обступили богатиря й виповіли, що їх поприносив сюди Блакитний дев, щоб поїсти. Його душа щодня з’являється із скрині, вибирає жертву й зникає. Тому вони й показують одне на одного, аби хоч на день відволікти смерть.
— Що вам з того, що проживотієте на день-два довше? — мовив докірливо Джуво.— Покажіть краще, де ховається девова душа, і я звільню вас назавжди.
Бранці повели його в закуток печери, де стояла велика кована скриня. Та як Джуво не силкувався, а відчинити її не зміг. Навіть кілька разів мечем рубонув, але все марно. Богатир замислився.
Скриня замкнена зсередини,— озвався старезний бранець.— Зніміть з мене закови, і я вам допоможу.
Джуво зняв кайдани.
— Переверніть скриню,— звелів дід.
Богатир перевернув. У днищі була така малесенька дірочка, що тільки голка могла туди увійти. Дід узяв у Джуво меча й розколупав вістрям ту дірочку. А тоді взяв мотузочок, зав’язав на кінці петельку й просунув у скриню. Коли петелька зачепилася там, дід потяг за мотузочок, і всередині щось дзенькнуло.
— Мерщій поставте скриню, як стояла, й піднімайте віко! — звелів дід.
Богатир відчинив скриню, а звідти з завиванням вилетіла девова душа. Джуво спритно схопив її й замахнувся мечем, і тієї ж миті з гори спустився дев:
— О богатирю, не губи моєї душі! — заблагав.— Рабом твоїм стану, робитиму все, що звелиш, тільки не вбивай.
— Убий, убий його! — закричали бранці.— Він ошукає тебе.
— Деви ніколи не ламають зароку,— прогримкотіло чудовисько.— Я ладний хоч зараз виконати твоє веління.
— Повіднось по домівках оцих бранців,— наказав богатир. Дев миттю порозносив бранців по домівках і повернувся до Джуво.
— Тепер віднеси мене до царівни-пері! — звелів богатир. Дівчина дуже зраділа й повела Джуво до своїх родичів. Батько з матір’ю теж пораділи:
— О могутній богатирю! Такої вродливої й чарівної пері, як наша донька, нема в цілому світі. Але й ти вдатний, тож ми згодні, аби вона стала твоєю дружиною. Але з умовою, що житимеш у нас.
На це Джуво не пристав:
— У мене є свій рідний край, батьки, двоє братів. Без них жити не зможу.
— Ми теж не зможемо жити без нашої єдиної доньки,— відказали батько з матір’ю.
Довго думали-гадали, як учинити, аби всім було добре, й нарешті вирішили, що царівна-пері житиме у Джуво-богатиря і щодня літатиме в гості до своїх батьків.
Справили весілля. Богатир з дружиною сіли на Блакитного дева й полетіли до Джуво додому.
І зажили вони в злагоді й любові. Уранці Джуво йшов на полювання, а пері летіла до батьків. А ввечері обоє поверталися додому й до ранку були разом.
Отак і жили б вони в радощах, якби не заздрісний сусіда. Як гляне він на щасливе подружжя, так і візьмуть його завидки. Нарешті він не витримав і сказав:
— Що ж воно таке, славний богатирю? Усі чоловіки своїх жінок удома тримають, нікуди не пускають, а твоя цілими днями дома не буває. Негоже так жінці потурати.
Слова ці насторожили Джуво. Довго думав, як йому бути, Й вирішив не пускати більше дружини до батьків.
— Ти моя жінка,— сказав,— і повинна сидіти вдома. Так людський звичай велить.
— Ми ж заприсяглися одне одному, навіщо ти відскакуєш від слова? — сумно озвалася пері.
Однак Джуво й слухати її не став, замкнув двері. Та не знав він, що пері замкнути неможливо. Враз його дружина скинулась голубкою, випурхнула у вікно, сіла на покрівлю й мовила:
— Пері ніколи не схиблюють обіцянки, деви теж не ламають зароку Адже чесно повівся Блакитний дев? А ти зламав присягу. Хіба це по-людськи? Довго ти тепер блукатимеш світом. На решето стопчеш свої чоруки[5], на голку вишмульгаєш кия, до пояса виросте тобі чуб, аж тоді, може, й уздрінеш мене знову.
Сказала таке й полинула.
Тяжко зробилося богатиреві на душі. Каявся, що так безглуздо вчинив. Розум йому потьмарився. Тож пішов до сусіда й порішив його за лиху намову.
А тоді взувся в грубезні чоруки, взяв у руку міцного кия й попростував у тому напрямі, куди полетіла його пері. Прямував він, доки на решето стопталися чоруки, на голку вишмульгався кий, чуприна виросла йому до пояса.
Далі йти вже не мав сили, і впав він у розпач. А як дійшов до невеличкого джерельця, звалився на землю й заснув. Хтозна — скільки проспав богатир, а коли прокинувся, вгледів перед собою вбраного в усе зелене дідуся.
— Ще не бачив я в цих краях людської істоти,— мовив дідусь.— Хто ви будете і яка потреба привела вас сюди?
Богатир виповів йому все.
— Ви багато вистраждали, та ваше дбання не змарнується. Ідіть оцією дорогою, доки не побачите пишного саду. А в тому саду незглибиме озеро. До нього прилітають купатися юні пері. Серед них, напевно, є ваша дружина.
Джуво щиро подякував і рушив у дорогу.
Ішов він, ішов, аж ось і той сад, що про нього казав дідусь.
То був справжній дивосад. Тут достигала всіляка садовина, линули пахощі з квітів. А посеред саду — озеро чисте-чисте.
Принишк богатир біля озера в квітах та й очікує. Минає день, другий, а пері не чути. Почав зневірятися Джуво: «Ех, не збулися дідові слова. Така, мабуть, моя доля. Сам себе позбавив щастя».
Тільки-но він так подумав, як до саду прилинули пері, поставали коло озера й скидають свої шати.
— Чую людський дух,— мовила одна з них.
— Я теж,— потвердила друга.
— Я одразу розпізнаю людський дух, він ніжніший від запаху ружі, але що потрібно людині в нашому краї? — озвалася ще одна пері, звільнилась від убрання й пірнула в живодайні води.
Джуво упізнав у ній свою дружину. Миттю схопив її убрання й гукнув:
— Мої грубезні чоруки стопталися на решето, на голку вишмульгався кий, до пояса виросла чуприна, а я таки знайшов тебе, бо не можу без тебе жити! Повернись до мене!
— І знову неволитимеш мене?
— Ні, я зарікаюся це робити,— мовив богатир.
Царівна-пері вийшла з озера, вбралася в шати й лагідно повела рукою по довгій, мов дівочі коси, чоловіковій чуприні. Вона ж бо теж не могла жити без Джуво-богатиря.
[1] Тур і Каф — міфічні світові гори, які колами оперізують землю й на яких живуть пері й деви. Тур, тел знаменує грубу тілесну силу; каф, кап — капище, місце, де люди досягають просвітлення.
[2] Джуво — ім’я походить від: юнак, юний.
[3] Пері — міфічна крилата жінка-чародійниця надзвичайної вроди, з’являється в золотавому сяйві; подібна до нашої літавиці, співзвучна також з пером — образом легкості. Оберігає людей від злих духів і оталанює. Нагадує нашу берегиню (так слов’яни називали вірних дружин), а також музу з давньогрецької міфології.
[4] Дев — волохатий і крилатий людиноподібний велетень, нагадує давньослов’янського дива. У казках дери часто виступають як ворожі людям сили, але мудрим героям-переможцям стають у пригоді.
[5] Чоруки — чоботи з сириці без підборів.
