Був собі один цибатий москіт. Літав він якось по саду, сів на кущ та й загнав у ніжку колючку. Заплакав бідолашний, але, як зарадити лихові, не знав. Знявся на крильця й полетів. Летить він, летить, аж бачить: цап скубе траву.
— Дядечку цапе, дядечку цапе, витягніть колючку з ніжки.
— Та ти й придумав, твоя голова! Що, я покину зелену, мов рута, траву, витягатиму твою колючку? — розсердився цап і став далі пастися.
— Ну, постривай же! Не я буду, коли не сповіщу про тебе вовка,— заплакав москіт. І ось у гірській ущелині побачив він вовчу хату.
— Діду вовче, агей, діду вовче! — покликав.
— Що, москіте, навіщо я тобі здався, чого не даєш мені від почити? — ледве виліз із хати вовк.
— Підіть з’їжте цапа, він мене слухати не хоче,— попросив москіт.
— Нема дурних! Так я й залишу ситого з отакенним кульмичем[1] барана й візьмуся за твого нікчемного сухореброго цапа,— мовив вовк і пішов назад до хати.
— Гаразд, не зватимусь я москітом, коли не викажу мисливцеві, де твоє лігво, й не напхаю половою твоєї шкури,— погрозив москіт і полетів понад зеленими розкішними міжгір’ями. На схилі однієї гори зустрів мисливця.
— Дядьку мисливцю, дядьку мисливцю! — заплакав.
— Чого тобі?
— Устрельте, вовка-злодюгу, він не послухав мене,— ще дужче заридав москіт.
— То я маю лишити куріпок та вгодованих антилоп і тратити стріли на якогось смердючого вовка? Іди геть і не мороч мені голови! — сказав мисливець.
— Он ви який! Та я місця собі не знайду, доки не пошматую тятиви у вашому лукові! — сказав і полетів до села. Сів на дувал та й гукає:
— Тітонько мишо, тітонько мишо.
— Чого зволите? — вибігла з нірки миша.
— Погризіть тятиву мисливцевого лука! Він, безсовісний, не встрелив злодюги вовка,— аж зайшовся плачем москіт.
— Не сміши мене, москіте. Хіба можу я покинути родзинки, горіхи та всякі інші ласощі й тупити собі зуби коло несмачної тятиви? — мовила миша.
— Начувайся тепер, шкоднице! Не я буду, коли не нашлю на тебе діда кота,— сказав москіт і, плачучи та ридаючи, залетів на одне подвір’я й сів на гілку шовковиці:
— Дідусю котусю, дідусю котусю! — покликав.
— Хто там? Чого тобі треба? — вийшов з хати заспаний кіт.
— Зловіть і з’їжте мишу, вона мене слухати не хоче.
— Аякже! Так і залишу я ласий м’якуш і стану чатувати на нікчемну мишу. Геть мені з очей! — розсердився кіт.
— Дивись мені тепер! Поскаржуся на тебе псові,— сказав москіт і засмучений та заплаканий полетів до пса, що лежав собі посеред двору й гриз костомаху.
— Дідуню песику, агов, дідуню песику!
— Слухаю вас! — озвався пес.
— Провчіть як слід шахрая котюгу, він сварить мене,— заблагав москіт, а сльози покотилися в нього з Очей.
— Яка мені користь відриватися від роботи й гасати за сварливим котом? — відказав пес.
— Постривай же впертий псюро! Не я буду, коли не заподію тобі якоїсь капості,— і москіт полетів на вигін, де дітлахи грали в бабки.
— Хлопці, агов, хлопці,— загукав.
— Що скажеш, москіте? — питають діти.
— Відлупцюйте он того впертого псюру, він не хоче мені допомогти,— благає москіт.
— Іди геть і не заважай нам гратися,— відказали дітлахи. Подолав москіт високі засніжені гори й полетів у широку пустелю, туди, де жив вітер. Сів на камінь і покликав:
— Діду вітре, агей, діду вітре!
— Хто ви будете? Прошу до господи,— гукнув вітер.
— Діду вітре, це я, москіт. Хлопці не слухаються мене. Не дайте їм бавитися.
— Добре, малий. Кого-кого, а тебе я послухаю,— одказав вітер, зняв куряву і вихором помчав до дітлахів. Побачили його діти, злякалися й подалися до пса. Пес кинувся до кота, кіт погнався за мишею, миша прискочила до тятиви, мисливець схопив лука й націлився на вовка, вовк пішов їсти цапа, а переляканий цап витяг москітові з ніжки колючку.
Отак москіт позбувся мороки і став жити-поживати й лиха не знати.
[1] Кульмич — давнє українське слово, те саме, що й курдюк — хвіст-жировик у особливої породи овець.
