Іде вовк стежкою й стріва козу.
— Здобич сама до мене прийшла! — зрадів вовк.
А коза йому на ге:
— Хоч ти мене й з’їси, та ситий не станеш. Ось я піду приведу троє своїх козенят, тоді вже ти наїсися.
Вовк погодився. А коза як пішла, то тільки він її й бачив. Подався вовк далі. Коли це вівця назустріч.
— Я тебе з’їм! — каже вовк.
— З’їси, а не наїсися,— одказує вівця.— Давай я сходжу на базар та принесу лою, рису й моркви, а ти звариш плову, ото вже посмакуєш.
Відпустив вовк вівцю, і тільки смуга за нею лягла.
Плентається голодний вовк, аж де взялась кобила.
— Стій, я тебе з’їм! гаркнув вовк.
— Гаразд, – одказує кобила,— тільки заходь іззаду. Там на лівій нозі в мене підкова, зніми її, щоб, бува, не вдавився.
Послухався вовк. Зайшов іззаду, а кобила як хвицьнула його, то він аж у яр покотився.
