Була собі лисиця. Одного разу никала вона голодна, сподіваючись роздобути якусь поживу, та й побачила перепелицю, яка безтурботно, не відаючи про небезпеку, клювала зернятка. Лисиця підкралася нишком та хап її.

— Тепер я худа й мізерна, що тобі з мене? — зазирнула їй в очі перепелиця.

— А я гину з голоду і таки мушу тебе з’їсти,— відказала на те лисиця.

— Але ж моїм м’ясом ти все одно не наїсися. Воно тільки позастряє в тебе в зубах і буде, як у тій приповідці,— рот каже: «Прийшло!», а живіт питає: «Що ж то було, що до мене не дійшло?»

— Гаразд,— каже лисиця,— якщо виконаєш троє моїх бажань, ти вільна, а не виконаєш — тут тобі й смерть. Ось мої бажання: насамперед маєш мене нагодувати, відтак насмішити і нарешті — довести до сліз.

— Це не дуже важко зробити,— погодилася перепелиця.— Зроблю так, що й живіт твій буде ситий, і смуток пропаде.

— Яким чином? – питає лисиця.

— То вже мій клопіт. Он якраз жінка несе чоловікові обід у поле. Відпусти мене й побачиш, що я зроблю.

У поле справді йшла жінка з великим тарелем на голові. Підлетіла перепелиця, сіла неподалік від неї на стежці й стала поважно так походжати.

«А що, як я зараз зловлю її?» — подумала жінка, поклала на землю таріль і побігла за пташкою.

Лисиця вибігла на стежку, що було на тарелі, все чисто виїла та й втекла. Перепелиця полетіла за нею слідом.

— Ну як, досхочу наїлася? — питає лисицю.

— Ні, не досхочу! — відказала та.

А жінка побачила, що старання її марні, махнула рукою, повернулася назад, поставила таріль на голову й пішла до чоловіка.

Той узяв таріль, розкрив, а там хоч би крихта їжі.

— Що це має означати? — питає здивовано.

Бідолашна жінка не знала, що йому на те відповісти. Нагримав на неї чоловік, і та, плачучи, пішла додому. Голодний чоловік не мав більше сили працювати й подався за нею.

— Ходімо й ми за ними,— каже перепелиця лисиці,— побачиш, що далі буде.

Прийшли вони до села, повилазили на покрівлю хати, де жили ті чоловік і жінка, й зазирнули у комин: що робиться всередині. Молодиця з чоловіком сиділи біля казана й сварилися.

— Почекай мене тут! — сказала птаха лисиці й залетіла до хати.

Побачила її жінка й до чоловіка:

— О, та сама перепелиця, що так спритно мене ошукала. Зачиніть двері й ловіть її.

Зачинили хату. Пташка забилася в куток і сіла на ковдру.

— Стривай! — мовив чоловік.— Я її провчу,— Він схопив капця й пошпурив у перепелицю, але не влучив.

Пташка підлетіла й сіла на казан, повний їжі. Жінка схопила ополоника, а чоловік поліно, й кинулися до неї. Перепелиця пурхнула в комин і вилетіла надвір.

Чоловік із жінкою вибігли на подвір’я за нею. А лисиця тим часом кинулась крізь відчинені двері до казана й усе виїла. Відтак вийшла з хати, насміялася досхочу й каже перепелиці:

— Тепер я наїлася та насміялася з отих недоумків. Отож двоє моїх бажань ти виконала. Зосталося ще одне.

А перепелиця ніяк не могла додуматися, як ту дурисвітку до сліз довести. Раптом вона загледіла двох псів і полетіла до них. Тим закортіло впіймати пташку. А перепелиця — до лисиці. Собаки облишили її й помчали за звіром. Лисиця з переляку вскочила в чиюсь нору.

Тоді перепелиця прикотила великого гарбуза. Той був порожній усередині й дуже торохтів.

Лисиця зовсім переполошилася й глибше забилася в нору. Довго вона там сиділа, аж нарешті таки вистромила з нори зарюмсаний писок. А як побачила, що стільки жаху їй завдав нікчемний порожній гарбуз, не на жарт розлютилася й гукнула: — Це ти, нечемо, так мене перелякав?! За це я тебе втомлю.— Засунула голову в гарбуза, побігла до річки й занурила його у воду.

Гарбуз пірнув, а за ним і лисиця, бо ніяк не могла витягти з нього голови.

Воно завжди так буває, коли хтось хоче когось занапастити, сам пропадає.